Нараз між ударами до них долинув якийсь незрозумілий звук. Хлопці завмерли. Звук долинав із снігових заметів на протилежному кінці галявини. Тримаючи шаблюки напоготові, хлопці без найменшого остраху подалися у той бік.
Першим зойкнув відчайдушно сміливий козак Швайка:
- Ведмідь! Тікаймо!
- Ой! - вихопилося і в молодого козака Кудьми.
Так, це був ведмідь. Величезний, скуйовджений, він ішов на чотирьох лапах, змахував кудлатою головою і глухо ревів.
Санько й не зчувся, коли його понесло услід за Грициком. Затим юні відчайдухи почали мінятися місцями. То Грицик обжене товариша, то Санько наддасть так, що здавалося, ніби Грицик не біжить, а перебирає ногами на місці. Щоправда, в Саньковій голові тіпалася думка, ніби він чинить щось не так. Та щоб зважити на неї, треба було зупинитися бодай на якусь хвильку, аби все гарно обміркувати. Проте розмірковувати не було часу. Ведмідь ішов по їхньому сліду. Глухо ревів і, зрештою, теж перейшов на чвал.
- Мамо! - мимоволі вихопилося у Санька.
- Ой, рятуйте! - підтримав його Грицик. Тепер він боявся навіть озирнутися.
Вгору, вниз. Стрибок через кущ, знову вниз… А ревіння все посилювалося. Грицикові здавалося, що пазуристі лапи от-от вчепляться йому в потилицю.
Здається, те ж саме ввижалося і молодому козакові Кудьмі.
Хлопці вже не кричали і не кликали на допомогу. Тільки стиха повискували тоненькими, як у новонароджених цуценят, голосами.
Вгору, вниз… Через стовбур, через вимоїну…
Зненацька перед ними виросла згорблена постать. Це був дід Кудьма.
- Що з вами? - запитав він здивовано. Мабуть, у світі трапляються такі ситуації, коли й чарівник безсилий щось зрозуміти.
- Ой, діду…- видихнув Санько.
- Тікайте! - оминаючи старого, з останніх сил заволав Грицик. - Ведмідь!
Проте дід Кудьма і не думав приєднуватися до хлопців. Навпаки, він сповільна рушив назустріч ведмедеві, хоча в його руках не було навіть лозини.
- Що, Михайлику, знову зуб розболівся? - співчутливо запитав він, коли до ведмедя залишилося кілька кроків. Ведмідь сів на сніг, жалібно заскиглив і приклав широку лапу до скуйовдженої пики.
- От нещастя, - похитав головою дід Кудьма. - Ну, нічого, зараз ми його заговоримо…
Ведмідь завмер. Дід щось стиха забурмотів. Тоді кілька разів провів долонями навколо ведмежої пики і знову щось пробурмотів. Ведмідь стежив за його руками так, як стежили б Санько чи Грицик за бджолами, що кружляли навколо їхніх носів. Ведмеже схлипування усе тихішало. Зрештою стихло зовсім.
- От і все, - сказав дід Кудьма. - Іди гуляй.
Якусь мить ведмідь сидів нерухомо. Тоді звівся на ноги, стиха замурмотів, мабуть, подякував за допомогу - і подався назад. Мигцем зиркнув на хлопців, і в його очах спалахнуло щось схоже на зневагу. Скидалося на те, що він хотів ще й презирливо сплюнути убік, як ото нещодавно Остап Коцюба. Але, певно, ще не навчився.
- Чом же ти, Саньку, не побалакав з ним? - запитав дід Кудьма, коли ведмідь щез за кущами. - Я ж тебе вчив, як заговорювати хворі зуби. Чи, може, злякався?
Санько почервонів.
- Злякався, - вичавив він із себе.
Дід Кудьма посміхнувся у сиву бороду.
- А даремно. Це ж Мишко, хіба забув? Я ж його колись підібрав зовсім крихітним і виходив. І ти, до речі, про нього разів з десять розпитував.
Санько ще нижче схилив голову. Він не міг утямити, чому всі розповіді про ведмедя так швидко вилетіли йому з голови.
- А де ж це ваша зброя? - зненацька запитав дід Кудьма. - Де ж ваші шаблюки?
Хлопці дружно лапнули за піхви. Шабель не було. Ні в Грицика, ні в Санька. Мабуть, десь посіялися під час втечі.
- Ех ви, козарлюги, - скрушно похитав головою дід Кудьма, хоча очі його випромінювали веселу посмішку. - Що ж, доведеться, мабуть, самому йти на пошуки. Сподіваюся, що Мишко не прихопив їх з собою.
ШВАЙКА В БІДІ
Грицик ладен був заплакати. І було від чого - Швайка не хотів брати його з собою.
- Навіщо тоді ти взяв мене своїм джурою? - допитувався Грицик. - Джура скрізь повинен бути з хазяїном, а ти…
- Та який я тобі хазяїн? - відбивався Швайка. - Я тобі швидше за брата буду. Тож і кажу як брат: їхати тобі не можна. Невже забув, що пан Кобильський ще й досі точить зуби на вас з Саньком?
Та Грицик не слухав.
- А Барвінка береш, - далі правив своєї. - Він що - кращий від мене, так?
І підозріло шморгнув носом.
А пан Кобильський у цей час сидів у своїй світлиці і в задумі погладжував опасисте черево. Біля нього шанобливо схилився Тишкевич. Час до часу він крадькома стріляв очима по світлиці.