СУПЕРЕЧКА
Високий жилавий чоловік, ще майже парубок, гнівно зблиснув очима на господаря. Усе ж стримався, лише сказав:
- Ні, вельможний пане. Мені це не підходить.
Якусь хвилю пан Кобильський розглядав гостя маленькими примруженими очицями.
- Дурний ти, хлопче, - сказав нарешті. - А я тобі гарне діло пропоную. Бо шаную рід твій і прадідів твоїх. Вони з моїми разом стояли під Синіми Водами. У якій битві вистояли! Трьох ханів прогнали з нашої землі. А чого прогнали? Бо пліч-о-пліч стояли. І дід твій Митро разом з моїм пшеницю грекам возили… А тепер ти на мене звіром зиркаєш. Гадаєш, не знаю чому? Бо в мене он…- пан повів рукою по світлиці, - всього вдосталь, а в тебе - стара свитка і шапка в дірках. Ото і всього. То ж я тобі діло пропоную, а ти…
- Негарне це діло, пане. Одна справа - стежити за татарами, і зовсім інша - за своїм братом. І потім - пан переяславський староста дозволяє козакувати всім, хто того забажає.
При згадці про переяславського старосту пан Кобильський ніби аж на зріст поменшав. Бо хоч і сам був старостою, проте лише канівецьким. А канівецька земля була часткою переяславської. І цей обідраний впертюх, цей лайдак ходить у переяславського старости в улюбленцях. Носиться той з ним як з писаною торбою. Ще б пак - кращий вивідник землі переяславської!
А що, коли цей обідранець Швайка донесе до вух переяславського старости його, пана Кобильського, слова? Михайло Масло - людина гарячкувата, не встигнеш і озирнутися, як перестанеш бути паном. Тому якомога спокійніше пан Кобильський додав:
- Та я що? Я ж не проти здобичництва. А кажу про десяту частку, яку той здобичник має сплачувати. А хто перевірить, яка вона? Може, десята, а може, й сота. От я тобі й кажу: дай мені знати, хто де промишляє. А далі - то вже не твоя справа. І тебе не обділю. Бо ж сам поглянь, у чому ходиш. Ну то як?
- Ні, пане. Те, що ви називаєте поміччю, я називаю зрадою.
- Зрадою?! - заревів пан Кобильський. - Це ти мені кажеш? Ти нігтя мого не вартий!
Він вихопив шаблю, що була при поясі, і замахнувся на гостя. Проте той уже чекав цього. Зблиснули дві блискавки, почувся дзенькіт криці, а через мить шабля пана Кобильського вирвалася з рук.
- Заспокойтеся, пане, - посміхнувся Швайка. - Я скажу вам лише те, що мушу сказати: готуйтеся до татарського нападу. А про все інше - я вас не чув і ви мене не бачили.
Він круто повернувся і вийшов із світлиці.
- Пся крев! - лайнувся пан Кобильський. - Бидло, лайдак! Ну, стривай… - І визирнув у вікно: - Тишкевича! Швидше!
За якусь хвилину перед ним стояв опасистий молодик з чіпкими очицями.
- Слухаю ясновельможного пана, - догідливо сказав він.
Пан Кобильський ще й досі не міг заспокоїтися.
- Бидло, - повторював він, бігаючи по світлиці. Нараз зупинився перед Тишкевичем і запитав:
- Чув?
- Що, прошу пана? - здивувався той, ніби й не стояв хвилину тому під дверима і не вслухався в кожне слово. - Що пан має на увазі?
Пан Кобильський полегшено зітхнув.
- Та то я так… Ти запам’ятав того хлопа, який тільки-но вийшов?
- Еге ж, вашмосць! Бридке бидло, так і проситься на палю!
- На палю не треба, а… куди він подався?
- Схоже, у бік Воронівки, проше пана.
- Ага… Мабуть, за Сулу зібрався. То ти от що… На палю, кажу, не треба, а… - він провів ребром долоні по горлянці. - Тільки не тут, а десь подалі. Зрозумів?
- Зрозумів, ваша вельможність! - виструнчився Тишкевич. - Перехопимо під Мохначем. Він дорогою - а ми навпростець!
- Під Мохначем - то й під Мохначем. Тільки візьми жовнірів зо п’ять, бо то такий хлоп, що просто так до рук не дасться.
- Не турбуйтеся, вашмосць!
Тишкевич крутнувся біля порогу і щез, мовби його й не було. А за хвилину знадвору пролунав шалений дріб копит…
Швайка без поспіху їхав лісовою дорогою. Він ще й дотепер клекотав гнівом. Ну й негідник цей пан Кобильський, ну й глитай! Мало того, що свої села обдирав, мов липку, так ще й хлопців козаків йому видавай! І як же хитро повів: наші предки давали відкоша татарам, то ж і ми повинні триматися разом. Ти, Пилипе, видавай хлопців, а я їх грабуватиму!
Швайка не втримався і сплюнув убік. Найгірше було те, що їхні прадіди таки й справді разом билися під Синіми Водами майже сто тридцять років тому, а діди возили морем українську пшеницю від Очакова та Коцюбієва аж у грецькі краї. А от батьки розійшлися. Батько цього Кобильського, тоді ще Семко Кобильчак, подався до Литви чи Польщі і повернувся звідтіля вже паном, з грамотою на кілька селищ. І син його шляхом пішов…