- Засідка… - прохрипів вісник. - Заманили невірні в мішок. З трьох боків трясовина… А вони з за неї… б’ють.
- У-у, шайтан! - вихопилося у Саїд-мурзи. - А де Тагір-бек? Передай, що голову йому знесу, коли не проб’ється до Дніпра!
- Нема кому передавати… Загинув Тагір-бек. Один з перших.
Схопився Саїд-мурза за карк, начебто йому забракло повітря. Злякано відсахнулися найближчі нукери. А за мить над степом пролунав такий лютий вигук, що навіть коні прищулили вуха:
- Взяти! Усі вперед! Спалити плавні! Щоб і сліду не лишилося!
Друга тисяча, наче з пращі, рвонула до плавнів, за нею - третя. Інші, розгорнувшись широким віялом, подалися в обхід. Та біля плавнів довелося спішитися. Грузько, на конях не проїдеш. Он вже передні несамовито іржуть, намагаючись виборсатися з трясовини. А від пагорба все летіли посланці мурзи зі щораз жахливішими наказами.
Знехотя злізли ординці з коней і почалапали в очерети. Страшні козаки в плавнях, проте Саїд-мурза у гніві ще страшніший…
БИТВА У ПЛАВНЯХ
- Ну, почалося…- видихнув дід Кібчик. Він нетерпляче тупцяв перед берестком, на який щойно вибрався Вирвизуб. А той, приклавши долоню до чола, пильно вдивлявся в те, що відбувалося за плавнями.
- Втяглися в горловину, - доповідав він дідові. - Наздоганяють наших. Невже наздоженуть?
І він замовк.
- Ну, що там? - нетерпеливився дід Кібчик. - Та кажи вже, не тягни кота за хвіст!
- Зачекайте, діду, - відмахнувся Вирвизуб. - Здається, наші розтягли гатку. О, почалося! Ну й молодець же ти, Пилипе, що придумав отаке!
- Молодець… - пробурмотів Швайка, який стояв неподалік. - Хто придумав, а хто цим скористався…
Він не знаходив собі місця. Подумки проклинав і Вирвизуба, і діда Кібчика, і Остапа. Остапа - чи не найбільше. Ще б пак - адже це йому, Швайці, спало на думку, як можна винищити впень передовий татарський загін. Гадав, що саме йому цю справу й доручать, проте втрутився Остап Коцюба.
- Ні, товариство, - сказав він. - Доручіть цю справу мені. Зачекай, - зупинив він Швайку, який намірився було щось заперечити. - Звісно, раз ти це придумав, то повинен і завершити. Але ж ти в нас один. І не сперечайся. Загинуть десятки таких, як я, загинуть всі, хто є на цьому острові, - а ти повинен залишитися живим. Бо хто ж тоді оповіщатиме села про татарські напади?
- Дурниці верзеш! - обурився Швайка.
Проте Вирвизуб, а за ним дід Кібчик, а тоді й інші старшини, намагаючись не зустрічатися поглядом з Пилипом, вирішили, що очолити засідку мусить не Швайка, а Остап.
Тож тепер Швайка подумки проклинав цього прибульця з-за порогів. Але й потерпав за нього, бо в Швайчинім задумі був один ґандж. Замість того, щоб гнатися за десятком другим козаків, татари могли б віялом розсіятися плавнями. Тоді вони неминуче зайшли б за спину засідки, і хлопцям довелося б непереливки.
Та, на щастя, цього не сталося. А Вирвизуб усе не злазив з берестка. Він мовчав. Лише час до часу відмахувався від нетерплячих дідових запитань. Зненацька злетів з берестка на пругку землю, обтрусився і сказав таким голосом, ніби йшлося про ківш води:
- Помиляєтеся, діду. Почалося не тоді, коли ви сказали, а оце тільки тепер. Повалили цілою ордою.
- Віялом чи клином? - швидко запитав Швайка. - І віялом, і клином. Так що не тільки Остаповим хлопцям буде сутужно. Ну що ж, панове товариство, час рушати до своїх братчиків. І давайте обнімемося на прощання, бо, може, вже й не зустрінемося на цьому світі…
Степняки були певні своєї сили в чистому полі. Вони звикли битися гуртом і на конях. А в плавнях гірше - там конем не проїдеш, і плече товариша не відчуєш. Це позбавляло татар їхнього звичного завзяття. До того ж, не було під ногами й твердої землі. Замість неї пругко й підозріло погойдувалися торф’яники, що межували з привабливо зеленими мочарами. Та варто лише ступити на них - і нещасний уже ніколи не побачить білого світу.
І комарі заїдали. Леле, скільки тут їх вилося! За ними інколи й неба не видно. І годі було за хмарами кровожерних пискунів завважити укляклого козака, який зливалася з зеленаво-брунатними очеретами! Помічаєш його лише тоді, коли поруч впаде товариш зі стрілою в горлянці, а на тому місці, де щойно стояв клятий гяур, легенько гойднуться очерети. Десятки ординських стріл миттю летять в те місце, та марно - козак уже далеко, і знову вибирає на ступну жертву. Тож степняки йшли плече в плече. А в глибині плавнів визирали не стільки ворога, скільки розшукували подібних до себе.
Воронівці засіли в глибині плавнів на одному з плавучих острівців. Вони обклалися зеленими кулями від татарських стріл і в шпаринки між очеретами спостерігали за тим, що діється навколо.