І збирають пташок зграю.
Біля свічки уночі
Пташки ті про нас гадають.
Пташки в зграї, а гадають!
Рано-вранці гряне бій!
Січем зліва, колем справа!
Трощим косу смерті злій!
Перемога! З нами слава!
Наше право, наша слава!
Батьком став нам край Гасконь
І сестрою — ловка шпага,
Ратним братом — вірний кінь,
Горда матір — це відвага!
Шпага, кінь, Гасконь, відвага!
Капітан міцно обійняв Сірано, потім Льобре, а далі відкинув запону намету.
— Співати, всім співати, мої гвардійці! — наказав він.
І зазвучала пісня, слова якої підказував Бержерак, а заспівував Кола Льобре:
Батьківщина в нас Гасконь!
Хай сестрою стане шпага!
Кінцівку пісні, здавалося, співав уже весь табір гасконців:
Шпага, кінь, Гасконь, відвага!
…Однак наступного дня становище у французькому таборі раптом ускладнилося.
Свіжі іспанські війська під командуванням інфанта, спадкоємця габсбурзького престолу, зайшли в тил французів. Отже, ті, що довго тримали в облозі ворогів, тепер самі опинилися в оточенні.
Перестали підвозити боєприпаси, доставляти поповнення і провіант ддя людей і коней. Візки маркітанток спорожніли. Голодні бійці ремствували, — як відомо, солдатська хоробрість живиться через шлунок. Помітно падав дух французів, що так несподівано потрапили в неймовірну западню і скруту.
Місцеві селяни, котрі непомітно пробралися до французького табору, розповіли: позаду гасконців капітана де Карбона розташувалися війська генерала Гарсіа, що переважали їх числом.
У цей час, коли всі занепали духом, Сірано де Бержерак прийшов до намету свого командира.
— Мсьє капітан! Наші гасконці готуються їсти власні ботфорти, призначення яких, звісно, зовсім інше. Повірте, це викликає в мене огиду і, здається, аж ніяк не в’яжеться з порядним вихованням гвардійців.
— А що ж нам робити? — розвів руками капітан. — І дворянин, і селянин однаково хочуть їсти. На такій чортовій оранці, — показав він на знівечене вибухами ядер, траншеями поле біля фортечних стін, — виростають тільки людські кістки…
— Перед тим як почати штурм Арраса, треба прорвати кільце блокади. Ви згодні зі мною, капітане?
— А що, думка непогана! — враз пожвавішав де Карбон. — Тільки в генерала Гарсіа людей утричі більше, ніж у нас.
— Зате втричі менше хоробрості, до того ж іспанці на чужій землі, а вона завжди горить під ногами.
— Я відправлю гінця до маршала. Якщо він дасть згоду, то неодмінно включу вас, Сірано, до ударного загону, який піде в бій з вашою піснею,
— Дякую, капітане, — вклонився Сірано. — Цікаво, чи не той це генерал Гарсіа, котрий командував іспанцями в Папській області?
— А хто його там міг бачити, мсьє де Бержерак?
— Я знаю тих, хто зустрічався з його стрільцями з-за рогу.
— Сподіваюся, ви матимете нагоду в цьому переконатися. Принаймні якщо генерала Гарсіа з його військом перекинули сюди з Італії, то, думаю, справи Іспанії в затяжній війні далеко не блискучі, — зробив далекоглядний висновок мсьє де Карбон.
— Я постараюсь, капітане, дістати відповідь на ці питання з перших вуст, — знову вклонився Сірано де Бержерак і, церемонно скинувши капелюха, сказав, виходячи з намету: — Ваш слуга!
Гонець гасконців верхи на коні притьмом поскакав до маршала, щоб одержати дозвіл на вилазку.
Він повернувся аж надвечір — із простреленим капелюхом, змучений і голодний. Навіть у маршала його не пригостили. Цим гінцем був Льобре.
Незважаючи на втому, він бадьоро звернувся до гасконців:
— Віват! — На його завше круглому і добродушному обличчі, що останніми днями помітно змарніло, сяйнула усмішка. — Є дозвіл на вилазку! Але якби в мене спитали ради, то я б приурочив би наш напад на іспанців до їхнього обіду. Так хочеться попоїсти за їхнім столом, навіть не будучи запрошеним. Люблю іспанську кухню! У нас дома куховарила іспанка. Як вона готувала! Язик можна проковтнути!
— Замовкни, сирено міфічна, але яка плаває не в морі, а в курячому бульйоні.
— Ой, не згадуйте мені про курячий бульйон! — зітхнув Кола.
Пропозиція Льобре здалася капітану де Карбону заманливою.
— Клянуся своєю шпагою, наші гасконці будуть схожими на голодних левів, у бій вестимуть їх не тільки відвага й пісня, а й бажання пообідати. Готуйтеся, я сам завтра поведу вас усіх!
Сигналом до прориву блокади, як це не дивно, став не звук сурми чи барабанний бій, а запах іспанської кухні, що його доносив вітер до зголоднілих гасконців.
Із криком: “Батьківщина в нас Гасконь!” — вони кинулися в розташування іспанців, які справді саме смачно обідали.
З вовчим апетитом уплітав страви і генерал Гарсіа, колишній губернатор Мексіки. Поруч з ним сидів його постійний помічник капітан Дієго Лопес. Обидва запнули свої мундири білими серветками.
На столі, застеленому вишитою індіанськими рукодільницями скатеркою, звабливо парували страви. Колишній губернатор цінував зручності і повсюди влаштовувався за усталеними звичками. Так, на стіні будинку, з якого іспанці вигнали селянина з сім’єю, висів килим із пташиного пір’я, свого часу відібраний в індіанців. На ньому красувався гострий кривий ніж мачете, без якого неможливо пробитися крізь дрімучу хащу ліан. До речі, ніж добре править і за метальну зброю. Дієго Лопес, наприклад, розрізав ним на льоту птаха.
Не встигли генерал і капітан доторкнутися до страв, що їх уніс відданий капрал Карраско, як знадвору долинули незнайома бравурна пісня, якийсь шум і гамір, а далі двері в квартиру Гарсіа розчинилися і до неї ввірвався Сірано де Бержерак. Вигляд у нього був страшний.
— Шпага, кінь, Гасконь, відвага! — крикнув він, погрожуючи зброєю.
Колишній тореадор Карраско вдруге в житті опинився беззбройним перед “розлюченим биком”, який цього разу не підняв його на роги, а прохромив сталлю.
Дієго Лопесу було достатньо секунди, щоб вискочити з-за столу й вихопити шпагу. У забобонному страху він пізнав носатого захисника будинку французького посланника в Римі. Як же він лишився живий, адже його тоді поховали? І капітан озвіріло кинувся на привид, як на пекельне кодло, що тепер перевтілилося у ворога. Але його шпага, наче од удару важким рицарським мечем біля ефеса, вислизнула з руки і, з дзенькотом розбивши скло, вилетіла у вікно.
Лопес спритно відскочив убік, підставивши під удар свого генерала, котрий також устиг підвестися і вийняти клинок. Та Сірано прямим ударом у груди повалив огрядного Гарсіа.
І саме в цю мить Лопес зірвав із килима мачете, яким так уміло володів в Америці, і кинув його на Сірано.
Бержерак блискавично зреагував, ухилившись від смертельного удару. Гострий серпоподібний ніж, що із дзижчанням обертався, не перерізав йому горла, але ковзнув по обличчю, повністю зрізавши на лобі вище брів частину носа. Кров залила Сірано очі.
Однак червона пелена не завадила йому одним ударом покласти край злочинному життю Дієго Лопеса, за яким плакала сокира андалузького ката і кайдани каторжника в Генуї, не кажучи вже про прокляття корінних жителів Америки за його мерзенні дії, що їх губернатор Мексіки Педро Гарсіа не вважав злочинними.
У дверях показався Льобре.
Сірано зірвав із грудей убитого генерала серветку і приклав її до свого покаліченого лоба.
— Треба спинити кров! — закричав Кола. — У мене є чудова мазь. Цей бальзам приготувала куховарка, котра, можливо, була іспанською відьмою. Пам’ятаєш, ще в дитинстві, коли ми часто розквашували носи, та мазь зупиняла кров?
Льобре вихопив з кишені слоїк з бальзамом і спритно наклав пов’язку своєму другові, що майже повністю закрила йому очі.
І все ж Сірано не схотів залишитися в домі, бо знадвору ще полинув шум бою. Він вискочив і разом із гасконцями став тіснити розладнані лави іспанців.