— Ой маркізе, я помираю з цікавості, чим усе це викликане?
— Про це вже знає весь Париж! Я побував у кількох салонах, то про це тільки й говорять.
— Що ж там говорять, чому ви мовчите?
— Я ніколи не мовчу, не можу мовчати, в цьому моя особливість, мій дар і моє нещастя, якщо хочете!
— Тож кажіть! Мерщій!
— Будь ласка, графине. Паризький світ гомонить про дивацтва його превелебності, котрий сьогодні представить королю людину, яка хоче скасувати шлюби і зробити дам доступними всім чоловікам.
— Боже! Який жах! — вигукнула графиня. — А втім, у цьому щось є…
— Звичайно, є, графине, всі з нетерпінням чекають такого королівського указу. Одначе спільними повинні стати і палаци, і скрині з золотом, і землі, і замки, тобто все, чим ви, як ніхто інший, володієте.
— А я володію і ще дечим.
— Те зостанеться при вас, а от майно…
— Облиште, маркізе! Я могла б ще подумати, аби стати “спільною” для обраних, але ж не злидаркою!..
— Буде смута, мадам.
— Невже король прийме цього баламута?
— Прийме і, як бачите, в усіх на очах.
— Мені здається, я знепритомнію…
— Я підтримаю вас, будьте впевнені.
— Мені вже душно, де моє віяло?
— Боно в вас у руці, мадам. А я — поруч.
І тут розчинилися парадні двері залу, в них з’явився урочистий церемоніймейстер двору з посохом, увінчаним трьома ліліями.
— Його величність король Людовік XIII! — піднесено оголосив він.
В ошатному капелюсі, прикрашеному пір’їнами, своєю рвучкою ходою зайшов король, витягнувши вперед шию.
І мовби за помахом чарівної палички багато капелюхів перших вельмож Франції, навіть тих, хто приїхав цього дня здалеку, злетіли вгору і опустилися до ніг, щоб зробити хитромудрі рухи, запозичені, до речі, в іспанців.
Король гордо йшов залом, уважно дивлячись навсібіч, щоб переконатися, чи всі поскидали капелюхи.
Лише три чоловіки залишилися в капелюхах: нащадок єгеря, котрий за часів англійських завоювань урятував короля на полюванні, напівзабутий дворянин Абель де Сірано; герцог Анжуйський, чиї предки відстояли це право при приєднанні Анжу до Франції; і граф де Ла Морлієр, схожий на башту, увінчану замість даху капелюхом, таким же незграбним, як і в мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака.
Всі придворні змагалися один з одним у витонченості поклону перед королем, окрім згаданих вельмож, у яких тільки гойднулися пір’їни на капелюхах.
Через зал було простелено килимову доріжку, по якій ішов король у супроводі кардинала Рішельє. Трохи закинувши назад голову, його превелебність яструбиним поглядом окидав усе довкола.
Король не дійшов і до половини залу між придворними, що розступилися, як відчинилися протилежні двері і там з’явилися два ченці в сірих сутанах — смиренний майбутній кардинал Мазаріні і на крок попереду нього напівосліплений палацовим блиском недавній вічний в’язень Кампанелла, котрий тривожно оглядався.
І тут сталося неймовірне.
Людовік XIII скинув капелюха перед скромним ченцем, висловлюючи цим найвищу повагу, якої, коли вірити історії, королі взагалі нікому не виявляли.
Виникла незвичайна ситуація. Весь цвіт французької знаті простоволосий стояв у залі перед вічним в’язнем, італійським ченцем. Усі, всі, крім… трьох вельмож, котрі мали привілеї не скидати капелюхів перед королем. Перед самим королем! А якщо король скинув?
— Скидайте капелюха, ваша ясновельможність, — зашипів на чоловіка своєї коханки маркіз де Шампань. — Робіть, як король!
Граф де Ла Морлієр од природи був тугодум. Поки до його розуму дійшли слова маркіза, герцог Анжуйський вмить зірвав капелюха у себе з голови. Тепер де ла Морлієру нічого не лишалося, як наслідувати його приклад.
Хоч кардинал Рішельє і дивився на Кампанеллу, проте помітив замішання володарів шкідливого “капелюшного привілею”, котрі запізнилися поскидати свої капелюхи. З очевидним небажанням останнім це зробив збентежений мсьє Абель де Сірано де Мов’єр де Бержерак.
Кампанелла тим часом підійшов до Людовіка ХІІІ і висловив йому свою величезну відданість і вдячність, відтак попрохав дозволу передати монсеньйору кардиналу Рішельє листа найсвятішого папи Урбана УІII.
Благословивши ченця, Рішельє взяв пакет, розпечатав його і швидко пробіг очима папське послання.
— Так і є, ваша величність, волею бога я передбачив зміст листа намісника святого Петра. Найсвятіший папа не помилився, вибравши Францію місцем свого довір’я.
Так французький монарх разом із найжорстокішим правителем Франції кардиналом Рішельє і всією знаттю, оплотом реакції та абсолютизму, зустрічали, скинувши капелюхи, Томмазо (Фому) Кампанеллу — автора великого “Міста Сонця”, твору, що через століття став однією з віх при накресленні шляхів у комуністичне майбутнє людства.
Рішельє ж утвердився в очах усіх як особа, що користується особливою увагою папського престолу. Вся ця задумана ним церемонія дала йому привід скасувати в ім’я королівської величі застарілий, запозичений в англійців “капелюшний привілей”, що принижував гідність монархів. Це скасування сприяло ще більшому зміцненню абсолютизму. Щоправда, згодом історики про нього забули.
Що ж до королівського переписувача мсьє Абеля де Сірано де Мов’єр де Бержерака, то він хоч і здійснив свою заповітну мрію не скидати капелюха перед королем, у Дувр його ніколи більше не запрошували.
ЕПІЛОГ
Підступність може обдурити розум,
але не замінити його.
Сократ
Беручи участь у Тридцятилітній війні, Франція тим часом набувала серед виснажених нею країн “європейської гегемонії”. Це приписав собі в заслугу кардинал Рішельє, досягнувши найвищої влади і загального шанування, хоч війні ще не було видно кінця-краю. Тінню на своїй славі він вважав лише присилувану зухвалим Сірано де Бержераком участь у звільненні Кампанелли, погляди якого, викладені в “Місті Сонця”, обурювали апологета абсолютизму. І кардинал зробив усе можливе, щоб вимушене мовчання тих, хто знав, заодно й самого Сірано, дало змогу сучасникам повірити, ніби звільнення вічного в’язня йшло тільки від папи Урбана VIII, викликане його антиіспанськими настроями. Однак Рішельє припускав, що в майбутньому істина може стати відомою. Мазаріні підказав йому надійний спосіб запобігти цьому. Він попросив під виглядом ватіканської ревізії церковні книги містечка Мов’єр, де парафіяльним священиком був відомий нам кюре. Той не відразу помітив виправлення записів у повернутих книгах про народження й хрещення Савіньєна, сина мсьє Абеля Сірано де Мов’єр де Бержерака. Та коли виявив його, стривожився, хоча спершу й не побачив ніякого практичного смислу в тій помилці. Не бажаючи привернути увагу Рішельє і Мазаріні, він залишив без змін той неправильний запис у церковній книзі.
Плутанина з хрещенням Сірано з’ясувалась аж після його кончини, коли Кола Льобре готував передмову до посмертного видання “Іншого світу”. Він помітив у документах, що Сірано, його одноліток, тепер на п’ять років молодший!
Під час свого бурхливого, сповненого багатьох незвичайних пригод життя Бержерак, звичайно, не підозрював про спосіб зробити неможливою його участь у звільненні Кампанелли через нібито юний вік. Завважити це, як розраховував Мазаріні, могли лише історики майбутнього, яким справжня роль Сірано не буде зрозумілою.
Таємниця мушкетерських часів
ПРОЛОГ
Уява — ось крила, які підносять людину над буденністю.
Сірано де Бержерак
Коли моя повість про юного Сірано де Бержерака була вже завершена і я готувався почати наступну повість про нього, мені зателефонували із Спілки письменників СРСР, а потім із товариства “Франція — СРСР” і повідомили, що зі мною хоче зустрітися паризький журналіст.