Наше побачення мало відбутися в Будинку дружби, що своїм химерним фасадом виходить на проспект Калініна поблизу Арбатської площі.
Я люблю стару Москву і тому пішов на зустріч староарбатськими провулками, де збереглися будиночки “з трьома вікнами”, які завше привертали увагу наших зарубіжних гостей. Адже багатоповерхові “споруди до хмар” вони бачать і в себе на Заході, а от дерев’яні вражають їх, немов картини давньої казки.
Давньою казкою здався мені свого часу й Париж, коли чверть століття тому я бродив його вулицями, наче торкаючись до романтичної історії, і коли мої французькі друзі подали мені думку написати про Сірано де Бержерака.
І тепер, поспішаючи на зустріч із французом у Москві, я чекав нових подробиць із життя незвичайної людини, яка ніби побувала в нашому часі, а потім знову повернулася в епоху жорстоких кардиналів-правителів, бездумних королів, двірцевих пишнот і селянських злиднів.
Ім’я Сірано де Бержерака взяв для своєї героїчної комедії Едмон Ростан, а в дні гітлерівської окупащї Франції воно з’явилося в заголовку підпільної газети борців Опору.
Такою притягальною є сила полум’яного сучасника д’Артаньяна, що прославився не лише шпагою, а й гостротою своїх поетичних творів та філософських думок.
…Французький гість, невисокий на зріст, рухливий, чорночубий, з темними променистими очима та білозубою усмішкою, говорив легко, невимушено, з гуморком. Напівжартома він сказав, що його звати майже так, як Жюля Верна — Жюль Вернон, а це неодмінно мусить зацікавити мене, письменника-фантаста. І дав зрозуміти: він з нетерпінням чекав нашого побачення. Адже ім’я дружини, російської француженки, правнучки колишнього князя Шаховського Олени Шаховської я використав у романі “Льоди повертаються”.
— На жаль, льоди остудили міжнародні відносини, — зауважив Вернон, — але суть вашої фантазії в тому, що вони повинні повернутися на свої старі місця, як за часів потепління. Я хочу вірити в це, через те що “безумство розуму” ніколи не переможе, якщо людство вчасно не збагне — треба спільно шукати єдино правильний шлях співіснування народів і держав. Інакше нас чекає доля нещасних китів, які часом усі разом невідь-чому викидаються на берег, аби загинути.
З притаманною йому манерою перескакувати в розмові з однієї теми на іншу Жюль згадав, що перша російська льотчиця теж була Шаховська, а потім сказав:
— Але як ви здорово про неї написали, мсьє Алекс!
— Про кого?
— Звісно, про мою дружину! Може, ви стрічалися з нею в Парижі?.. — спитав він по-російському, з мелодійним м’яким акцентом. І по паузі пояснив, що нашу мову вивчив самотужки, коли закохався в свою майбутню обраницю.
— Ні, я ніколи її не бачив, Я лише зустрівся з Жаком Берж’є та Еме Мішелем, котрі багато розповіли про Сірано де Бержерака. Вони й порадили мені написати про нього, а пізніше допомогли ще більше дізнатися про нього.
— Як?.. — здивувався журналіст. — Ви змогли почерпнути нову інформацію, коли про Сірано ніхто нічого до пуття не знає? А-а, здогадуюсь, мсьє Алекс! Вам допомогла здатність мого великого “майже тезки”. Здається, так кажуть у Росії?
— Ви маєте на увазі уяву, що була така буйна у великого французького фантаста? Справді, без цього дару не напишеш роману, як не уявиш собі й того, чого немає, або не створиш чогось нового. Адже уява й вирізняє людину з-поміж усього тваринного світу.
Жюль запропонував мені прогулятися вечірньою Москвою, зізнавшись, що він — завзятий пішохід і вдома не заспокоїться, поки не пройде паризькими бульварами.
Ми мовчки одягнулися і вийшли на Арбатську площу. Передбачаючи інтерес журналіста до унікальних московських будиночків, я повів його старими провулками.
— Ні, ні, — несподівано заперечив гість, — покажіть мені ліпше ту вашу вулицю, здається… “Зроблений віз”, “Нова гарба”, яка прокладає шлях із минулого в майбутнє.
Я здогадувався: французові потрібен Новий Арбат — проспект Калініна з величезними будинками-книгами, як називав їх Жюль, “з рядками вікон, по яких можна читати про майбутнє”. Сказавши так, він розсміявся, показавши білі зуби під чорними вусиками.
— Це дивовижно! — журналіст енергійно жестикулював руками. — Погляньте! Минуле й майбутнє співіснують у вас поряд. Стрімчаки-громаддя своїми багатоповерховими плечима потроху витісняють старі кам’яні мішки, що з усіх сил упираються, не хочуть іти в забуття. Ця вулиця повинна особливо приваблювати вас, мсьє Алекс.
— Чому?
— О-о! — грайливо посварився він пальцем. — Недарма ж ви вдалися до історії. Ви хочете, аби ваша фантазія працювала на майбутнє і минуле. Бо що таке історія? Фантазія, звернена назад! Кожен бачить її по-своєму, оскільки немає “машини часу” для подорожі в минуле, інакше я був би Сірано де Бержераком, який вас відвідав.
— Ви правду кажете, Жюль. Минуле дає не менше поживи для фантазії, ніж сьогодення й прийдешнє. А роль “машини часу” виконує уява. До речі, ви знайомі з карате?
— Ще б пак! Інакше я не був би чемпіоном Франції з фехтування.
— На шаблях?
— Ні, на шпагах!
— А чи не тому Сірано так майстерно володів шпагою, що, як і ви, володів прийомами, схожими на карате?
— Браво! Може бути! На все слід дивитися з висоти. І тому вам доведеться провести мене зараз по мосту через вашу Сену.
— Через Москву-ріку.
— Так-так, звичайно! У вас — Москва-ріка! А Сена — це Париж-ріка! — і він засміявся. — О-о! Я впізнаю цей готель. Це “Україна”! Я тут зупинився. Так хотіла моя дружина. Вона також тут зупинялася. Може, все-таки ви з нею бачилися?
— Запевняю вас, мсьє Жюль. Те, що імена героїні мого роману і вашої дружини однакові — чистісінький збіг.
— Можливо… Вона віддає свій голос комуністам, я — соціалістам. Ми сперечаємося.
— Сперечаєтесь?
— Звичайно! Справжнє сімейне щастя — це вісімдесят відсотків терпіння, десять — сварок і десять — погідного неба! А зовсім без хмар не буде дощу, посуха. Теж погано. Чи не правда? Я вас зовсім замучу прогулянкою на ту гірку, звідки Москву видно, як Париж з Ейфелевої вежі.
— Ви маєте на увазі майданчик на Ленінських горах, навпроти університету?
— Авжеж. І ви не пошкодуєте, показавши мені цей краєвид. У відповідь на вашу люб’язність я розкажу вам дещо про себе, точніше, про Сірано. Я також наділений здатністю фантазувати, подорожувати в минуле… і назад, — загадково додав він.
— І він такий близький вам, Сірано де Бержерак?
— Ну звісно! Я навіть закохався в свою російську княжну саме так, як міг закохатися тільки Сірано. “Коли ти входиш, сонце гасне”, — продекламував він.
— Ви маєте на увазі ростанівського Сірано, вірші Ростана?
— Аж ніяк. Я маю на увазі самого Бержерака, “вірші закоханого поета”. Якщо ви писатимете про нього, то неодмінно передайте його пристрасне бажання кохати.
— А він кохав?
— Звісно! Інакше і бути не могло! Я, як ніхто інший, дуже добре його розумію. Більше, ніж знаю.
— Це цікаво. Більше розуміти, ніж знати?
— Звичайно, адже я можу сказати, куди Сірано двічі зникав із паризького товариства.
— Двічі? Через хворобу чи рани?
— Може, й так… Але він щоразу повертався іншим, зовсім іншим. От це треба збагнути! Його змальовують так суперечливо, так спотворено… Один дослідник стверджує: Сірано був гульвісою і бабієм. Другий, а це друг його дитинства Кола Льобре, згадує: Сірано порівнював вино з миш’яком, яким люди отруюють себе, а жінок цурався через свою зовнішність.
— І все ж, можливо, Ростан мав рацію, вгадавши в ньому натуру пристрасну і безкорисливу.
— Можливо, якщо врахувати й інші риси його характеру — бажання служити добру й людям, а не тільки задовольняти власні потреби. Вам слід шукати розуміння його життя в ньому самому, в тому що Сірано лишив після себе людям. Вчитайтесь у загадкові трактати чи сонет “Філософу сонця” з останнім рядком: “Мені — нічого, все, що є — усім!” Ми з вами, росіянин і француз, в однаковому становищі. Твори Бержерака треба перекладати із старофранцузької мови. А цього у нас, на жаль, не зроблено повністю. Особливо це стосується віршів, а вам ніяк не обійтись без них! Вони — його суть. Як ви вчините, мсьє Алекс?