Забігши до Верховної Ради й окинувши професійним оком сноба сьогоднішній гардероб парламентаріїв, він із жахом помітив, що в темно-синіх кашемірових костюмах у тоненьку елегантну смужку було принаймні з десять чоловік. Не виключено, що всі вони придбані в одному і тому ж хмагазині. Ганьба! Георгій мало не провалився крізь землю.
«Ніколи більше не купуватиму костюмів в Україні!»
Настрій був зіпсований. Йому здавалося, що всі навкруги обговорюють лише темно-синій кашеміровий костюм у білу смужку.
«Типова параноя! Таке ії еа$у!»
Розпочалося засідання.
День уряду був традиційним: це була одна й та сама п'єса, з одними й тими ж героями, щоправда, з іншими виконавцями. Дійові особи: Дуже Позитивний Герой — Парламентарій, який бажає щастя своєму народові. А щастя Він виборює у Десятиголового Монстра, тобто уряду. Депу-татка-голосільниця рве на собі волосся. «Червоний» парламентарій посипає голову попелом. Добрий (краще сказати, «Добрий») Пан невидимо присутній у залі: його не завжди доречний дух завжди витає в залі. А Погані Підпанки метушаться, як пацюки, заважаючи Дуже Позитивному Герою здійснити свою високу місію дискредитації Десятиголового Монстра.
Георгія попросили виступити, однак цього разу він відмовився: йому не хотілося брати участь у спектаклі в ролі Позитивного Сподвижника Головного Позитивного Героя. Набридло. Вже нецікаво. Усе ясно заздалегідь: Дуже Позитивний Герой буде до кінця боротися з Монстром. Однак, відрубавши йому всі голови, він заспокоїться, ніби не знаючи, що назавтра у цього Монстра знову виростуть голови на тому самому місці.
Сьогоднішній день вже вкотре продемонстрував головну особливість української політики: переслідування переслідуваного. Парламент переслідує уряд, уряд «наздоганяє» адміністрацію президента, а та, в свою чергу, переслідує парламент. І цей вічний рух по колу нагадує безкінечний біг білки в колесі.
Георгій сидів і думав: кому потрібна така держава, а точніше, аматорська гра в державу? Кому? Народові? Він давно сам дає собі раду. Європі? Та вона й сама не знає, що з нею робити: спершу привітали відкриту Пандорину скриньку, а тепер не знають, як запхати усе назад! Може, Росії? О, так! Росія ніколи не відмовиться від України! Вона завжди по-батьківськи лагідно і водночас суворо керуватиме дитячою грою своєї любої дитини за своїми ж національними методичними розробками «батога і пряника».
Може, і справді є щось раціональне в націонал-анархізмі? Теоретично, може, й так. Але практично? Нонсенс якийсь!
Наявність своєї держави, хай навіть недолугої та інфантильної, краща за її відсутність. Це факт. Однак як примусити народ любити її? І найстрашніше: як примусити себе любити її? Не свою землю, а свою державу?
Колись він озвучив цю думку Борисові, а той його звинуватив у непатріотизмі. Може, справа не в поганій державі, а в ньому самому, Георгієві Липинському? Невже він такий зіпсутий?
На перерві до нього підійшов Борис. Він сьогодні особливо ревно виконував роль Підпанка — Посередника між Дуже Позитивним Головним Героєм і Десятиголовим Монстром, кілька разів згадуючи у своєму виступі прогресивну батьківську роль Доброго (тобто «Доброго») Пана.
— Даремно ти так стараєшся, — зіронізував Георгій. — Я бачився з Морозовим. За тобою нічого не числиться. — Ти впевнений?
— На всі сто.
Борис змінився за одну мить. Це була миттєва метаморфоза: з хлопчика, що нашкодив і всіляко намагається слухняністю і догідливістю відмолити собі прощення у татка, він перетворився на самовпевненого відгодованого Гусака.
— Я — твій боржник, — прогелґотіла Домашня Птиця.
— Ніякий ти не боржник, — відрізав Сокіл-Сапсан.
— Я до тебе сьогодні зайду!
Георгій знизав плечима. Він не заперечував. Саме зараз не заперечував.
Минула ніч переконала його в тому, що він почав боятися самотностл.
Він вийшов на вулицю і пішов парком у напрямку до свого дому. Парк після дощу пахнув свіжістю і надією. Надією на те, що він іще деякий час протримається чистим. Біля калюжі сидів маленький білий котик. Випадково він зачепив лапкою брудну воду і негайно ж, з відразою, почав лапкою гидливо її струшувати. Після того побіг геть від калюжі. Георгій зупинився шокований. Навіть найменша, найдурніша істота прагне чистоти...
Георгій приїхав до офісу своєї адвокатської фірми під кінець робочого дня. Пройшовся кабінетами. Всі були на місці. На його столі лежала кореспонденція. Георгій не доторкнувся до неї. Він відчув, що там знову є лист з погрозою.
Натомість він повідомив Ірину Марківну, що хоче зібрати екстрену нараду.