Ні, це добром не кінчиться! І як це я влип у цю історію?»
Він повернувся додому і почав складати речі до валізи. «Поїду геть. Начхаю на все: нехай горить яскравим полум'ям. Я втомився. Я хочу відпочити. Я не хочу нічого знати».
Георгій нервувався. Він бродив по квартирі, неспроможний зосередитися на думках, на власних діях. Випадково його погляд упав на сокола-сапсана. Той дивився на купку прим'ятих паперів, що лежали на скляному столику у вітальні.
«Історичний шлях України. Діаруш Величка». Георгій навмання відкрив сторінку.
Кожен народ має свій шлях. Який він —український шлях? Український шлях — широкий і битий. Широкий битий шлях. І в цих словах немає нічого песимістичного. Битий шлях — це найнадійніший шлях, який може бути. «Тихше їдеш — далі будеш». Так, битий шлях — це не магістраль, не шосе, не асфальтована дорога. Вони не можуть з ним порівнятися. Бо вони штучні і приречені на смерть. Український битий шлях природний і вічний. Так, він дещо застарілий і нединамічний. Однак минуть роки, і настане той час, коли будуть зруйновані магістралі й асфальтовані дороги, а битий шлях так і залишиться. Настане той час, коли колишні користувачі магістралей будуть, немов малі діти, вчитися ходити босоніж тим широким битим шляхом. Український широкий битий шлях урятує людство.
А така пора настане. І річ не в містичному кінці світу. Це є цілком закономірна річ для історії цивілізацій. В історії не існує еволюційності. Якби історія розвивалася еволюційно, ми, розвиваючи давньогрецьку, давньоримську чи майя цивілізації, вже були б далеко за горизонтом. А так не сталося. Бо цивілізації народжуються, зростають, квітнуть, старіють і вмирають. А після них залишається згарище і широкий битий шлях. Народи, привчені до цивілізаційних злетів, зникають з лиця землі, як зникли давні греки, давні єгиптяни, месопотамці. А народи, що живуть на їхній території, не можуть дати собі ради. Що стосується інших народів, яких не зачепили цивілізаційні злети, то вони виявляються найбільш живучими. Так і мандрують українці історією, тягнучись по широкому битому шляху — коли босоніж, а коли на волах...
Наступного дня Георгія знайшов в його офісі здоровань Сидір і приніс документи по затриманому хлопчиську в акції «Голий король». Георгій, сидячи у своєму шкіряному кріслі на високій ніжці, окинув поглядом революціонера. Чорний шкіряний піджак.
Недешевий. Навіщо йому в таку спеку чорний шкіряний піджак? Хіба що для зброї. «Чи я помиляюся? Дай Бог».
Коли Сидір пішов, Георгій проглянув папери і зрозумів, що справу виграти нескладно. Тільки навіщо йому це? Навіщо? До кабінету хтось постукав. Це була Таміла. Вона шалено схудла. Дієта така? Здається, ні. її також доймають нерви.
—Георгію, мені вже тиждень хтось дзвонить по телефону і дихає у трубку. Я боюся.
— Ти вже повідомила Антипову про відмову вести його справу?
— Так.
— Що він сказав?
— Він — нічого. Зате його охоронець... Попередив, що я пожалкую.
— Ну то й що?
— Сказав, що подасть на нас у суд за вимагання.
— Що-що? — іронічно скривився Георгій. — Ти мала з ним якусь розмову про гроші?
— Ти що, Георгію, ти ж мене знаєш! У мене завжди рот на замочку.
Георгій згадав розмову, в якій Антипов натякав, що поза контрактом заплатить шалену суму. Та-ак. Однак Георгій точно пам'ятав, що теми не підтримав. А якщо вони зроблять монтаж? Сучасні технічні засоби дають можливість змонтувати на аудіоплівку все, що завгодно. Навряд чи аудіоплівка може стати доказом. Ясно, що вони не мають ніяких доказів. Це чистої води шантаж.
— Ти мала при собі диктофон? — спитав Георгій Тамілу.
— Так. Але він погрожував дуже тихо, на вухо... Свідків було багато, тож він зробив вигляд, неначе нашіптує мені якогось масного комплімента... Звичайно, на плівці нічого не чути.
— Цього й треба було чекати. Антипов — дуже обережний хлопець... І ти будь обережною. А я звернуся в міліцію, вони вичислять телефонного хулігана...
— Це не ті люди, яких легко вичислити...
— Що ти хочеш від мене?
— Я вже не сплю тиждень.
— Я, до речі, також.
— Не треба було братися за цю справу, — дорікнула Георгію Таміла. — Ти мусив би прорахувати все наперед. Ти мене підставив! Навіщо ти так зі мною повівся?
Вона розплакалася.
— Я ж тебе не силував!
— Ти — бездушний робот! Я прийшла до тебе, щоб почути хоч крихту співчуття! Ти ж знаєш, що я одна... Що мене нема кому захистити!
— Вибач! — Георгій підхопився зі стільця. — Вибач! Я справді... Я справді егоїст... Якщо чесно, мене також вибило все це з колії... Все це так невчасно... Як сніг на голову... Але ти не бійся, я тебе не дам образити, Мілко. Я ціную все, що ти для мене зробила!