Георгій усе ще дивився на депутатів, на їхні круглі черевця, рожеві пальчики на ногах, волохаті спини, численні родимки, бородавки, обвислості, прищі, целюліти... і вагався: роздягатися йому чи ні. Здається, колективний відпочинок депутатів має свої ґанжі. Напевне, лежачи під парасолькою десь на середземноморському пляжі серед чужої чужини, він і гадки не мав би розмірковувати про історію людської цивілізації як процес накопичення і урізноманітнення елементів одягу.
Зненацька він спостеріг на лежаках Марину зі своїм верескливим виводком. Без «цивілізаційного одягового камуфляжу)' вона нічим не відрізнялася від затурканої дітьми аборигенки — матері сімейства. Саме так поводилися жінки ще мільйон років тому, бавлячи своїх дітей біля своїх печер.
Георгій посміхнувся. Вона подивилася на нього скляним
поглядом.
— Ти мене не впізнаєш? — спитав він її. Марина не повірила своїм очам:
— Джордже! Ти — і тут? У цьому кодлі? У цьому серпентарії? Я думала, що ти відпочиваєш лише на півдні Франції, на Кіпрі, врешті-решт у Туреччині... А ти тут? Щось у лісі здохло!
— Ну досить, досить... Однак вона не зупинялася:
— Яка честь для совкового санаторію!.. Сам Пан Рафінований Джентльмен! Сам Суперегоїст!
— І як тебе Ільчишин витримує? — тільки й спитав Георгій і звернувся до Ігоря. — Тобі треба орден дати за співжиття з нею!
Той скрушно кивнув головою:
— Це точно! Вона — язвочка рідкісна! Ти єдиний, хто співчуває мені. Решта вважають, що вона мене ощасливила!
Поки Марина гримасувала, намагаючись виразити свою начебто ображеність, Георгій поручкався з Ігорем і обмінявся найостаннішими новинами: збирається команда для висловлення громадської непокори владі у вересні. Поки що все було неясно і розмито.
Георгій озирнувся по пляжу і зустрівся поглядом з Ольгою Бородач. Вона радісно заверещала:
— Борька, дивись: Липинський тут!
Борис повільно повернувся на лежакові, як неповороткий морж, і радісно помахав йому рукою, як ластом.
Липинський був приємно здивований. У його душі щось ворухнулося і забриніло, немов гітарна струна, нагадавши ностальгійні студентські часи.
— Так... — неначе читаючи його думки, сказала Марина. — Саме в цьому і полягають «прелєсті» парламентського санаторію!
Чесно кажучи, Георгій здивувався, побачивши Бориса в санаторії. Багаті депутати тут не відпочивають.
Липинський пішов скупнутися. З моря він спостерігав за двома жіночими фігурками: одна повненька, друга худорлява. Це були Марина з Ольгою. Георгій спробував уявити поряд з ними Євдокію...
«Євдокія... Цікаво, а як вдалося їй уникнути мого розчарування після нашої близькості?» Георгій замислився. Нарешті він може спокійно обміркувати все. Георгій любив плавання в морі за те, що воно давало можливість подумати, зосередитися, абстрагуватися. У морі все виглядає зовсім не так, як на суші. Морська вода розслабляє м'язи і нерви, тим самим звільняючи думку, очищаючи мозок від зайвого, штучного, наносного.
Георгій плив у море і подумки аналізував той шквал, який називався його першою близькістю з Євдокією. Спогади тих кількох годин, проведених з нею, розмилися, він не міг чітко відтворити деталі. Однак відчував напевне: вона і в ліжку поводила себе не як повія, не як баба, а як партнерка.
«Ну що це зі мною? Треба викинути її з голови! Раз і назавжди! Мені не потрібна жінка, яка сповнена всіляких небезпек! Я хочу мати поряд жінку, яка створюватиме домашній затишок, а не руйнуватиме його своїм анархістським божевіллям. Я люблю порядок, а не анархію! І що за дурень придумав, що анархія — матір порядку? Що за дикість! Стоп, а чому ні? Те, що я вважаю державним українським порядком, насправді є непорядком, тож процес руйнації останнього, тобто непорядку, зрештою «працює» на порядок... Чи не так? Що за абракадабра! Треба очистити пам'ять від усього зайвого. А зайвим у цей момент є все, що лишилося в Києві. Треба навчитися насолоджуватися життям. Треба навчитися жити. Як не дивно, а це останнім часом йому не вдавалося. Його життя було не справжнім життям, а грою, він не жив, а грав за якимись штучними, створеними невідомо ким правилами. А так хочеться пожити! Звичайним земним життям! Колись треба починати! Почну сьогодні! Може, зіграти в теніс?»
Георгій часто грав у теніс з Андресюком. Він був найсимпатичнішим депутатом серед «есдеків», оскільки, здається, був позбавлений соціал-демократичної кланової ознаки — підступності. Андресюк був завжди усміхнений, миролюбний і привітний, чим суттєво відрізнявся від однопартійців. Грав у теніс чесно і відкрито. Цим і підкупав. Фанатично любив теніс Михайло Ратушний. Щоправда, на жаль, він зараз не потрапив до парламенту, поступившись місцем абсолютно зайвому баласту тупуватих бізнесменів. А жаль, його беззастережний радикалізм часом дуже потрібний у нинішніх парламентських дискусіях. Ратушний грав у теніс точнісінько так, як і в політичні ігри, — ризиково, не озираючись на авторитети, не боячись за наслідки, широко махаючи ракеткою — і в прямому, і в переносному розумінні.