Однак найчастіше Георгій грав з Ільчишиним. Грати з Ільчишиним в теніс — одне задоволення. Він — інтелектуальний і дуже досвідчений гравець, а, поза тим, ще й лівша, що чудово володіє різаними ударами і крученими подачами. Тож виграти в нього майже неможливо. Щоправда, за кілька років спілкування з Ільчишиним в парламенті і на тенісному корті Георгій навчився одному прийому, який зрідка приносив йому перемогу у двобої з Ігорем. Це був не технічний, а психологічний прийом: спершу треба піддатися Ільчишину, дати виграти йому два сети, а може, навіть і два гейми. Потім треба почати побиватися: «Ой, та в тебе* Ігоре, виграти просто немож-
ливо! Та ти, Ільчишине, такий гравець! А в тебе, Ігоре, такий ударисько!» Поки Ільчишин слухає ці лестощі, він починає втрачати свою пильність. Дивись — і вже «рівно», дивись — і вже «більше», дивись, і гейм «твій». Ось і другий... Так і гру можна виграти ненав'язливо. Головне, щоб на грі не було Марини, бо тоді Ільчишин починає випендрюватися, а Марина під'юджувати його на нестандартні комбінації і смертельні для противника трюки.
Ось і цього разу гра складалася у Георгія пречудово, поки не почувся голос Марини, що наближалася зі своїм дитячим виводком до кортів. Ільчишин, почувши голоси свого прайду, стрепенувся і тут же зробив підступний фінт: обманну подачу.
Георгій розізлився:
— Марино, ти невчасно!
— Якраз дуже вчасно, мамусечко! — не згодився з ним Ігор.
Георгій зрозумів, що він уже програв, незважаючи на те, що вів 3:1.
— Марино, ти не можеш погуляти десь в іншому місці?
— А що — я вам заважаю?
— Мені — ні! — весело зауважив Ігор, даючи потужну подачу.
Георгій пустив «соплю», або, як каже Ільчишин, по-галицьки «шмарку».
—Таж ти і тримати правильно в руках ракетку не вмієш! — почала знущатися над Георгієм Марина. Це був її стандартний підлотний прийомчик — підрив психологічного стану Ігоревого супротивника.
— Звідкіля ти знаєш? Ти ж взагалі не вмієш грати в теніс! — подаючи, перемовлявся з нею Георгій.
— А це зовсім не обов'язково. Чукча — не гравець, чукча — глядач!
— Марино, прошу тебе, не відволікай мене! — попросив Георгій.
— Ще чого! Щоб ти виграв у Ільчишина? До речі, на що ви граєте?
— На ресторан.
— Ну все, Георгію, тобі капець! Ігор ніколи такої нагоди не пропустить — щоб на дурняк дати мені наїстися! —А про тебе мова взагалі не йшла у зв'язку з рестораном!
— Як це так? Невже ви зібралися без мене їсти? Негідники! — жартувала Марина. — Невже ти, давній мій друг, хочеш, щоб я померла з голоду? Скупердяй!
— Ти так говориш, немов доля матчу вже вирішена!
— А хіба ні? Ти вже можеш розслабитися! Перемога за нами!
— Ти мене точно до могили доведеш своїми знущаннями! — нарешті розсердився Георгій.
— Я вже цю фразу чую двадцять років. І вже двадцять років обіцяю привести тобі на похорон циганський табір! І все ніяк не складається!
— Прикуси язика!
Так вони перемовлялися, і, природно, Георгій програв.
— З тебе — ресторан! — оголосив Ігор, тиснучи Георгієві руку.
— Тільки без Марини! Бо її нагодувати неможливо. Я так без штанів лишуся.
Нарешті він зачепив її за живе. Бона надулася і відвернулася.
— Бородачів беремо? — спитав Георгій, витираючись рушником.
— Беремо! — сказала Марина. — Що я робитиму за одним столом з двома егоїстами?
Тим не менше в ресторані, поки не прийшли Бородачі, Марина почувалася між двома егоїстами цілком нормально. Вони говорили про те і про се — трохи про політику, трохи про кулінарію, трохи про особисте.
— Вип'ємо за те, — запропонувала Марина, — щоб наступного разу, зібравшись разом, ми вже були в поповненому складі: не один проти двох, а двоє проти двох!
Випили, однак Георгій вирішив уточнити:
— Двоє проти одного — це ми з Ігорем проти тебе?
— Може й так! — несподівано погодилася Марина. — Адже з погляду розвитку цивілізації, життя — це постійна боротьба жіночого і чоловічого начал. Тож я у даний момент становлю меншість, і це мене дискримінує!