Після сніданку море вже було не те: на морській поверхні з'являлися дратівливі хвильки, а у Георгія в душі — певні сумніви щодо своєї ідеальності. В обід його неспокій посилювався в такт збуренню моря. Купатися в ньому вже не здавалося хорошою ідеєю: хвилі плюскали в лице і збивали з ритму дихання. Обідня пора — спека, розбурхане море і, відповідно, Липинський — дражливий і невпевнений у собі. Коли увечері перед сном море заспокоювалося, Георгій трохи охолоджувався, і його долала байдужість до всього.
Він лягав у ліжко і читав Діаруш Величка.
Українська діаспора у світі селиться дисперсно, на відміну від єврейської, італійської та китайської. Навіть за кордоном українці не можуть помиритися між собою. Це й не дивно. Головною українською дією на історичному шляху було відділення. На всіх рівнях і в усіх сферах. Українська традиційна сім'я, на відміну від російської, ділилася щоразу, як син одружувався. Українська сільська громада ніколи не була монолітною цілісністю з гаслом «один за всіх — всі за одного», як це було в російській традиційній общині, навпаки,
вона була простим територіальним об'єднанням окремих сімей, які жили сепаратно й автономно. На противагу моноцентричності російської соціальної піраміди — від барина до царя-батюшки, в українців — поліцентричність.
Георгій замислився. Колись його мама-філолог казала: для української мови не стільки актуальний об'єднувально-з'єднувальний префікс «з», скільки роз'єднувальний префікс «роз»...
Головна помилка політичного процесу часів незалежності — виголошення президентської республіки. У росіян завжди був Батюшка-Цар, а українці його ніколи не мали, навіть якщо формально він існував. Якщо в росіян не буде батюшки-царя, вони все одно його собі знайдуть. Бо вони без нього не можуть жити. Вони повинні прокинутися вранці переконані, що Він теж прокинувся — жорстокий, але справедливий. Не жорстокий не є справедливим. Не жорстоким був ліберал Олександр II, який, відмінивши кріпацтво, почав руйнувати імперію, тож його й убили. Не жорстокими були Горбачов і Єльцин, які доруйнували імперію, їх теж убили, щоправда , морально.
В українців усе навпаки. Якщо на Олімпі з'явиться щось подібне до царя, вони обов'язково почнуть його закидати камінням. Яким би він не був. Президентська республіка була від початку приречена на провал.
Щоправда, помилково вважати панацеєю парламентську республіку. Демократизм Запорізької Січі не зміг створити у політичному плані нічого путнього. Українському етатизму притаманна анархічність апріорі. Такі ми є, українці.
Для того, щоб зрозуміти, в якій іпостасі виживе Україна, треба, знову ж таки, озирнутися назад. Адже історія повторюється. Повторюється за алгоритмом, притаманним тому чи гнилому народові. Що нам говорить алгоритм української історії?
Те, що найголовніша риса української політичної моделі — є її запрограмованість на самознищення. Вона виникає як співіснування несумісного і протилежного. В часи національних піднесень завжди співжили і ворогували несумісні сили: інститут гетьманства — інститут демократії Запорізької Січі, Верховна Рада — Адміністрація Президента, Петлюра — Скоропадський... І завжди невидимо була присутня третя сила, яка, мовчки спостерігаючи за тим, що діється в Україні, спрямовувала політичну дію у вигідне їй русло. Назва цій третій силі —■ Росія...
Боротьба між Верховною Радою і Адміністрацією Президента врешті-решт призведе до самознищення політичної системи України і перемоги (вже вкотре!) третьої зацікавленої сторони. Цього не станеться лише за однієї умови...
Ніч перед Марининою поїздкою до Євдокії Липинський не спав. По-перше, в двох газетках вийшли дві паскудні статейки, які ставили під сумнів Георгієву професійну порядність. Однак більше його хвилювала Євдокія. Він нервував. О п'ятій ранку Георгій вирішив, що не їде. О шостій він підхопився з ліжка і почав збиратися в дорогу.
Липинський чекав Марину біля її машини, а та вискочила з корпусу на п'ятнадцять хвилин пізніше, заспана і похапцем одягнена. Вона тягла за собою малого Данила.
— На моїй поїдемо чи на твоїй? — замість привітання спитала вона Георгія, позіхаючи.
— Я ж не самовбивця, — відмовив той і відчинив дверцята своєї красуні-машини.
— Тільки тихіше на віражах, — попередила Марина.— Мене закачує.
— Та знаю, знаю! — посміхнувся Георгій. — Ще досі пам'ятаю свою першу заригану машину.