Липинський привітав Феміду у Шиньйоні, намагаючись бути якомога щирішим. Він не хотів її розчаровувати, тому й не розповів про те, що старого Пупця звільнили з роботи в Адміністрації Президента. Тільки так можна пояснити заслужене покарання ґвалтівника, а не заслугами Ганни Миколаївни. Просто «телефонне право» втратило силу щодо Пупця. Навіщо їй це знати? Хай тішиться, думаючи, що перемогла владу...
— Що там у фірмі? — спитав Георгій Ганну Миколаївну, намагаючись і тут виявляти якомога щиріше зацікавлення. Насправді все це було далеким і майже нереальним. Та все ж Липинський порадів, дізнавшись, що після тривалої паузи його співробітники вже почали отримувати зарплату. Отож, хоч тут справи налагоджуються...
Євдокія заснула у нього на плечі. Йому ж не спалося. Він наче чогось чекав. І таки дочекався.
Задеренчав мобільник. Висвітився номер Морозова.
Георгій зрозумів, що зараз прозвучить його вирок, і йому стало легше.
— Я готовий, — сказав Морозов. — Де? Георгій завмер. І справді — де?
— У лігві, — зірвалося з його вуст.
— На Тарасівській? — повеселішав голос Морозова.
— А чом би й ні? — парирував удар той.
— А ти — оригінал...
«Я — оригінал? Так. Це все, що мені лишається. Бути жартівником, носієм чорного гумору. Не виключено, що там на нього чекатимуть з наручниками. І будуть праві».
— Щодо Тарасівської я не згоден. Зустрінемося на безлюдному футбольному полі... На станції «Настуся», за дачами... Пам'ятаєш зі студентських років?
— Коли? — спитав Липинський.
— Завтра. Рівно о п'ятнадцятій нуль-нуль. Ні хвилиною пізніше.
Залишилося трохи менше доби. Півтора десятка годин до тієї межі, за якою — початок. Початок початку або початок кінця. Він визирнув у вікно. Ззовні відсахнулася жінка, яка звідтіля спостерігала за ним. Блондинка з рівним пробором посередині, в білому капюшоні...
Георгій перехрестився... «Треба вивчити хоча б одну молитву... Як там... «Отче наш, ти, що є на небі і на землі...» Ти є на землі? О, Боже, якщо ти є... Ні, я не сумніваюся... Ти є... І на небі, і тут, на землі: Якщо ти даєш мені це випробовування, то ти знаєш, що робиш... Якщо ти створив націонал-анархістів, то ти це робив свідомо... Якщо ти віддав їх мені до рук, тож так треба. Тож у цьому є сенс. Ти, Боже, — мудрий і всесильний. Я вірю, що ти вчиниш справедливо... Як потрібно Україні...»
Липинський так і не зміг заснути. Перед очима пройшло все його життя. Він зрозумів, що жив не так, як треба. Він змарнував стільки часу! А міг би... Міг би гори перевернути... Якби правильно жив... Якщо йому судилося пожити ще, він почне все спочатку... Він збере навколо себе однодумців... Він довго і терпляче навчатиме молодь... Він не витрачатиме жодної хвилини даремно... Він тяжко працюватиме... Він працюватиме тільки на одну ідею... Він знає, як це зробити... Він зробить це... Якщо вціліє...
За вікном падав лапатий сніг.
Георгій піднявся з ліжка о пів на шосту ранку. Прийняв душ, почистив зуби, навів порядок у кабінеті. Знищив усі зайві папери. Попрасував білосніжну сорочку. Вдягнув нову білизну, новий костюм, нові черевики. О дев'ятій він уже був у приватного нотаріуса. Георгій оформив заповіт, переписавши все на Євдокію. Поїхав у банк. Перевів гроші на рахунок сиротинця, яким анонімно опікувався п'ять років. Відвідав батька, який прийняв його дуже непривітно, проілюструвавши «Едипів комплекс». Під'їхав до церкви і став нерішуче біля входу. Він хотів сповідатися. Перший і, можливо, останній раз у житті. Вдивляючись у священиків, які проходили повз нього, він не наважився звернутися до них з проханням висповідати. Віра до Бога в ньому вже була, а от віри до служителів церкви — ще ні. Георгій розвернувся і пішов геть. Він сів за кермо і приїхав на цвинтар, на могилу матері. Біля неї було місце для могили батька. «Або моєї, — подумав Георгій. — Якщо я помру, я хочу бути похованим тут». Він присів на лавочку, обклав могилу трояндами і замислився. «Дивно перебувати в цьому цвинтарному просторі. За парканом — холодний листопадовий дощ із снігом періщить людей по обличчях, шматує їхній одяг. А тут тихо і затишно. Тут відчувається близькість до «того світу». Тут відчувається близькість до вічності».
«Ма!» — покликав Георгій.
У його задубілому тілі пробігла тепла хвиля. «Ма, я не знаю, чи правильно я чиню. Я заплутався, ма! Як мені бути, ма?»
Георгій закрив очі й прислухався до себе. Там мав озватися мамин голос.
Липинський, міцно заплющивши очі, чекав. Він так само чинив у дитинстві, чекаючи, коли ж мама покладе під ялинку в його чобіток подарунок. Кімната була велика, з високими стелями і з старим рипучим паркетом. Вона була напівпорожня — там майже не було меблів, і від цього здавалася просто безмежною. В кутку стояла ялинка. Мама тихо навшпиньки заходила в кімнату — худорлява, з сивиною у волоссі, — вона нахилялася... Георгій спостерігав за нею крізь напівзаплющені очі...