Вона призначає тебе — наказом дідуся — заступником міністра промисловості, а ти в свою чергу допомагаєш тій фірмі, яку тобі назвуть, укласти угоду з бразільською корпорацією; гроші мають бути переказані в швейцарський банк; проценти, які наростуть за півроку (щось близько шести, все залежить від вкладеної суми), ділять між сеньйорою, тобою, заступником міністра і хазяїном зацікавленої фірми.
Інтереси народу? А що таке народ? Безсловесне бидло! Все вирішує еліта, вона й рухає країну вперед, не ці ж темні й неписьменні Педро, Мігелі й Бласко! Що вони взагалі можуть?! Нехай сліпо повторюють слова дикторів радіо й цитати із статей у «Пуебло» та «Ой», нехай чіпляються за те вбоге благополуччя, яке їм дав дідусь; та й справді, голодних, які вмирали б на вулицях, більше немає, кожен може заробити не тільки на хліб, вино й хамон, а навіть на гарну сукенку доньці, чого ж їм ще треба?! Рівність — це міф, утопія, шкідлива вигадка російських марксистів, чим швидше люди забудуть про це, чим швидше цьому оголосять анафему, тим краще; непокірних можна перевиховати в тюрмах, цього навчилися за десять років диктатури, тим паче було в кого вчитися — Гітлер цілком надійний наставник.
Їдучи до Іспанії, Харріс мав на меті проникнути в таємницю механіки «мадрідського двору» — з одного боку (це на користь справі, «Белл» мусить знати, що треба робити, головне — зрозуміти приховані пружини й таємні лабіринти ходів до Франко), з другого — написати в «Мейл» про все те химерне, алогічне, тимчасове, але ще могутнє, щ о панувало за Піренеями, і, нарешті, виконати конфіденційне прохання генерала Грінборо з розвідки.
Та, прилетівши в Мадрід, Харріс трохи розгубився від тієї численної інформації, яку він одержав у перший же тиждень; треба було передихнути, звикнути до іспанських темпів, темперамент цілком африканський, сто слів за хвилину.
От він і вирішив податися до Бургоса, тим більше що образ Клаудії — він це зрозумів по-справжньому, тільки коли повернувся до Іспанії, — завжди жив у ньому всі ці роки.
… Служниця уважно подивилася на Штірліца й Пола, пожалкувала, що сеньйори не подзвонили, вона попередила б їх, що сеньйора повернеться лише через півгодини. «В нас уже є один гість, коли хочете почекати її, будь ласка, пройдіть до вітальні».
— Мене звуть Бользен, — сказав Штірліц служниці. — Макс Бользен, запишіть, будь ласка. Якщо сеньйора зателефонує, скажіть, що я не міг не припасти до її ніг після стількох років розлуки. А що, сеньйора поїхала з сеньйором?
— Сеньйора живе сама, — відповіла служниця, — проходьте, будь ласка.
Вони зайшли до вітальні; Харріс підвівся, мовчки кивнув, ще раз подивився на Штірліца, нахмурився, намагаючись пригадати щось, потім спитав:
— Чи не зустрічалися ми з вами десь раніше?
Штірліц знизав плечима:
— Ми зустрічалися останній раз тут, у Клаудії, напередодні мого від'їзду…
— Ви — німець?
— На жаль.
— Це ви наймали в неї квартиру?
— Саме так.
— Вас звати…
Штірліц не міг пригадати, під яким ім'ям його знав Харріс — чи то Естіліц, як його називали іспанці, чи то Макс, тому поспішив нагадати:
— Макс Бользен. Забули?
— Здрастуйте, Макс! Я — Харріс, пригадуєте мене? Радий вас бачити.
— Справді раді? — спитав Штірліц. — Отже, відтоді ваша позиція перемінилася? Ви так часто говорили про необхідність знищення всіх фашистів у Європі… Харріс посміхнувся:
— Фашизм і інтелігентність не поєднуються, а ви, незважаючи на те, що були німцем з Берліна, здавалися мені інтелігентом. Давно тут?
Пол не дав відповісти Штірліцу.
— Давно, — сказав він. — Містер Бользен давно живе в Іспанії. Я Пол Роумен з Нью-Йорка.
— А я — Роберт Спенсер Харріс з Лондона, дуже приємно познайомитись, містере Роумен. Ви — бізнесмен?
— Значно гірше. Державний службовець. А ви?
— Ще гірше. Я — журналіст.
— Родина Харріс з «Белл» не має до вас ніякої причетності? — спитав Пол.
— Дуже віддалену, — поспішив відповісти Штірліц, бо знав з картотеки, яку вів тутешній підрозділ Шелленберга на всіх іноземців, акредитованих при штабі Франко, що Роберт Харріс був прямим спадкоємцем капіталів концерну «Белл».
Харріс зиркнув на Штірліца, тінь посмішки промайнула на його блідому, з жовтизною обличчі; закуривши, він відповів Полу:
— Якби я мав причетність до концерну «Белл», то, мабуть, сидів би у божевільному Сіті, а не тут, у розслаблюю-чо-тихому домі чарівної Клаудії. Ви давно не бачили її, Макс?