— З тридцять восьмого.
— А я з тридцять дев'ятого.
— Листувалися?
— Тільки до початку війни, а потім усе закрутилося, завертілося, не до листів… Треба було воювати проти вас, воювати, щоб поставити вас на коліна… Як ваш бізнес?
Штірліц наймав у Клаудії квартиру за легендою: він «представляв» інтереси Крупна, контакти з резидентурою СД намагався приховувати, але Іспанія — це особлива країна, тут можна робити багато чого, тільки приховати щось абсолютно неможливо.
— Від мого бізнесу й сліду не лишилося, Роберт. Ось мої нові боси, — Штірліц кивнув на Пола.
Роумен витяг з кишені візитну картку, простяг Харрісу; той уважно прочитав її, кивнув, багатозначно підвівши брови, і вручив Штірліцу й Полу свої візитки, записавши спочатку на кожній телефон мадрідського готелю «Філіпе кватро».
— Смішно, — сказав Харріс, знову сівши в своє крісло. — Закохані зустрічаються в домі прекрасної іспанки і не відчувають у собі гострої потреби схрестити шпаги.
— Звідки ви знаєте, що я був закоханий у Клаудію? — спитав Штірліц. — Це була моя таємниця.
— Але не Клаудії, — Харріс посміхнувся. — Її кімната завішана вашими картинами. Нічого, крім картин Макса, — пояснив він Роумену. — Гарненька таємниця, правда? Та ще ваші фотографії… Ви дуже змінились… Щось, я пригадую, у вас тоді було інше прізвище… Ви сказали «Бользен»… Хіба ви Бользен?
— Те, що я Макс, ви не сумніваєтесь?
— У цьому я не сумніваюсь.
— А те, що я тепер співробітник ІТТ, який ніжно любить британську «Белл», вам підтвердить мій друг, — увіткнув Штірліц, який точно вичислив кожен поворот розмови, особливо після того, як Харріс застопорився на його прізвищі. — Правильно, Пол?
— Правильно.
— Дайте перо, Роберт, я запишу вам свій телефон і домашню адресу, приходьте в гості, згадаємо минуле, — сказав Штірліц, розуміючи, що такий виверт влаштує американця, налагодить прослухування їхньої розмови в квартирі; це дасть люфт у часі, а він дуже потрібен Штірліцу, цей часовий люфт, немає нічого важливішого від тайм-ауту, коли сили кінчаються і стратегію твоєї гри розгадано.
Пол закурив, з хрускотом потягнувся, це здивувало Харріса — він славився виточненістю манер; у свій час СД довго приглядалося до нього: чи, бува, не гомосексуаліст; у Шелленберга був досить міцний сектор, який займався ними, — правда, доти, поки Гіммлер санкціонував розстріл свого племінника, спійманого на цьому гріху; сектор помалу розкасували, та й виходи на закордон різко скоротились, тотальна війна, не до жиру, аби живу.
— Послухайте, джентльмени, не знаю, як ви, а я просидів за кермом шість годин, голова тріщить, — сказав Роумен. — Як ви ставитесь до кави?
— Тут за рогом є чудове місце, — озвався Штірліц. — Хазяїна, здається, звали Діонісіо.
— Його посадили, — сказав Харріс. — Він розповів смішний анекдот про каудільйо, і його запроторили в концентраційний табір. Я був там півгодини тому.
— А його син?
— Мені було незручно розпитувати, ви ж знаєте, тепер тут усі доносять один на одного, страшенна підозріливість, іспанців важко впізнати…
Пол хмикнув:
— Важко їм буде, бідолашним, коли хтось шльопне їхнього Гітлера.
— Його не шльопнуть, — заперечив Штірліц. — Великого каудільйо, батька нації охороняють як зіницю ока. Цю охорону йому налагодив СС бригаденфюрер Ратенхубер, а він знав свою роботу, особисто відповідав за безпеку Гітлера, а це не жарти.
— Яка його доля? — поцікавився Харріс. — Йому віддали належне?
Пол посміхнувся:
— Як розуміти ваше запитання? Вас цікавить, чим його нагородили? Нашою медаллю «За заслуги»? Чи зробили кавалером ордена Бані?
— Я не говорив би так зневажливо про орден Бані, — співучо відповів Харріс. — Я не зустрічав людей, яких би нагороджували ним без достатніх для того підстав.
Пол запитливо подивився на Штірліца; той усміхнувся:
— Це Роберт жартує, Пол. Він славився тим, що жартував так, як герої Джером К. Джерома.
— Ходімо до Діонісія, джентльмени, — сказав Харріс, — я запрошую. Вип'ємо кави.
Але вони не встигли винити кави, бо повернулася Клаудіа.
Вона ввійшла до вітальні стрімко, завмерла біля дверей; чоловіки встали; боже мій, подумав Штірліц, а вона ж зовсім не змінилась, диво якесь; хай живуть красиві жінки, вони — наш порятунок, у Пола навіть трохи одвисла щелепа, моя поїздка в Бургос цілком виправдана, до такої жінки неодмінно приїдеш, я вискочив!
— Макс, — сказала Клаудіа дуже тихо; вона ніби й не бачила Харріса, ні тим паче Пола; в її зелених очах заблистіли сльози; вона підійшла до Штірліца, провела рукою по його щоках, тихо повторила: — Макс, як дивно…