Тільки після цього вона обернулася до Харріса, всміхнулася йому, подавши руку; на обличчі її не було розгубленості, сама жалість і співчуття.
— Як добре, що ви до мене зайшли, Роберт, — сказала вона, — я не сподівалася, що ви коли-небудь повернетеся у цей дім.
— Це мій друг, — сказав Штірліц, — його звуть Пол, він американець.
— Здрастуйте, — так само байдужно мовила жінка й знову подивилася на Штірліца. — Я думала, що те… вас більше немає.
— Чому? — всміхнувся Штірліц. — Я живучий.
— Мені ворожили на вас У Толедо живе бабця, її звати Есперанса, вона ворожить на картах і на бобах. На вас щоразу випадав вогняний кінь, це до смерті… Ходімо пити каву, сеньйори, я сама зварю каву на честь таких чудових гостей.
У їдальні, де вікна за іспанським звичаєм закривають жалюзі й шторами, було темно. «В лісі клубочив кафедральний морок» — Штірліц мимоволі згадав вірші Пастернака; він купив цю добірку його віршів у Парижі, на набережній, саме того разу, коли повертався з Бургоса у триклятий рейх, повертався, як його запевняло московське командування, рівно на півроку, а вже десять років минуло відтоді, ні, вісім, та яка різниця, десять чи вісім, так чи так четверта частина свідомого життя…
Клаудіа розсунула штори, відчинила дерев'яні жалюзі; осіннє сонце було сліпуче й спекотливе, та коли вдивитися в спектр, то можна помітити наближення холоду; переважав дзеркальний блакитний колір, і здавалося, що ось-ось струмки вкриє перша крига.
Пол оглянув кімнату; всі стіни були завішані яскравим, але водночас якимсь нутряним, затаєним, синьо-зелено-червоним живописом.
— Схоже на Ель Греко, — сказав Пол. — Хто художник, сеньйоро?
— Угадайте, — сказала Клаудіа. — Подумайте і вгадайте.
— Та я не дуже сильний у живопису. Знаю тільки тих, кого включили в хрестоматії.
Харріс посміхнувся:
— Так може говорити Макс Лише в його країні до хрестоматії не включали Матісса, Дега і Ренуара, не кажучи вже про Пікассо і Далі. Фюрер вважав імпресіоністів малярами й недоносками, а їхній живопис велів називати низькопробною халтурою, яка обдурює світ за намовою проклятих євреїв…
— Бідолашний Макс, — хмикнув Пол, — То хто ж цей митець, сеньйоро? Я купив би одне полотно, якщо тільки ви не зажадаєте мільйон.
— Песет? — спитала Клаудіа. — Чи доларів?
— Мільйон доларів мені не загрожує. На жаль. Невже цього художника так високо цінять?
— Вище не буває, — відповіла Клаудіа. — Це картини Макса. Вони вам подобаються так само, як і раніше, Роберт?
— Так, звичайно, — відповів Харріс. — Усе ще подобаються.
Пол здивовано глянув на Штірліца.
— Послухайте, якого біса ви взагалі полізли в… Чому ви не займалися живописом, лише живописом?!
— А хто мене годував би? Купував фарби? Наймав ательє? — спитав Штірліц. — Ставайте швидше мільйонером, тоді я залишу службу в ІТТ і порину в улюблену справу.
— Старатимусь, — пообіцяв Пол і підійшов до картини, яка виділялася серед інших: барви на ній були стриманіші, червоний сусідив з рожевими тонами, небо було легке, прозоре, в ньому дихала осінь, але не тутешня, іспанська, дуже конкретна, як і все у цій країні, а якась зовсім особлива, умиротворена, чи що.
Отак можна провалитися, збагнув Штірліц, стежачи за Полом, який з інтересом роздивлявся саме цю його картину; цей хлопець грає роль свинопаса, але він не такий простий, як здається; ніхто з німців, що приходили сюди, не вкнюплювався в цю картину так, як він; а втім, тоді вона висіла не тут, сюди її перенесла Клаудіа після того, як я поїхав, роздавши перед цим фарби й пензлі сусідським дітям; можна бути дилетантом у політиці, таке трапляється часто, не можна бути дилетантом у мистецтві. Проявитися геніальність може в людині, яка порівно розподілена між емоціями й логікою, це рідкісне поєднання; один характер на десяток мільйонів; при цьому жодна з двох іпостасей не має права превалювати в людині; емоція породжує думку, логіка контролює зроблене, постійна саморегуляція, де вже там мені було до цього…
— Схоже на північ, — сказав Пол, обернувшись до Штірліца. — Але це не Німеччина. Ці барви не властиві Німеччині. Скоріше Швеція, Естонія, північ Росії… Де ви це малювали?
— Тут.
— Так, — підтвердила Клаудіа, — я сиділа в кріслі, а Макс малював. Я ще питала, де таке широке привілля і таке холодне небо, а він відповів: «Там, де нас з тобою немає». Правда, Макс?
— Думаєш, я пам'ятаю?
— Я пам'ятаю все, що пов'язане з ва… з тобою, — вона тепер говорила, здавалося, з ним одним, і Штірліц подумав про Харріса: «Бідолашний Роберт, не хотів би я опинитися на його місці; взагалі ситуація неймовірна, якщо вдуматись; у домі жінки, яка була мені потрібна як прикриття — і тоді й тепер, — побачити суперника, необхідного мені сьогодні як повітря, як порятунок, як надія, бо він справді з клану «Белл», а цей клан дуже не любить ІТТ, і коли я знайду час і спитаю самого себе про ті відомості, що проходили через мене в ту, десятирічної давності, пору, я можу вибудувати точний макет розмови з ним у Мадріді, а поговоривши, я матиму той канал зв'язку зі світом, який мені зараз конче потрібен».