А Харріс гнав машину, вижимаючи акселератор до упору, і все ще думав, що всі ці «Белл», ІТТ, «Мейли», диктатури, демократії, генерали ніщо в порівнянні з тим, що відбулося у Клаудії. Нам залишилося жити справжню дрібницю, казав він собі, якісь там п'ять — десять років; мені, вважай, уже сорок вісім, до грудня зовсім мало, відпущено хвостик, ая самотній, усе життя самотній, бо ждав, кожного дня ждав, що зустріну чудо, і проходив мимо того, що здавалося звичайним, Клаудіа видавалася мені простою іспанкою, яка мріє народити купу дітей, щодня прибирати в домі, стежити, щоб служниця розвішувала на сонці простирадла, ходити до церкви, виїздити раз на рік до моря і потім згадувати про це цілу зиму. Але ж вона не така, я сам винен у тому, що придумав собі такий образ, я не зміг її зрозуміти, нав'язати їй її ж саму, мужчина — якщо він справжній мужчина, а не така неміч, як я, — мусить нав'язати жінці той образ, котрий створив у своїй уяві, вона змогла б реалізувати це, напевне змогла. Всі нещастя на землі через недомовленість, боїмося здатися смішним, занадто владним, слабким чи не в міру сильним, а треба завжди бути самим собою, а я все життя грав той образ, який придумав собі в колледжі, стругав себе під цей ідеал і достругався. А Штірліц… Так, так, його тоді ввали Штірліц, справді, як же це я міг забути, ніякий він не Бользен, а Штірліц, Клаудіа називала його Естіліц і завжди замикалася в собі, коли я питав її про нього, й ніколи не прибирала його фотографії зі столика, хоч він не писав їй і не дзвонив; зник, наче у воду канув, а вона все одно берегла його фотографії. Я приносив їй квіти і набридав розмовами про живопис Сіслея і відкриття Розерфорда. А їй потрібен був мужчина, владний і сильний. І не здумай брехати собі, що це не так. І мені тепер, коли я зрозумів це, кінець. Я не зможу піднятись. І не здумай брехати собі, що можеш. Думай про пристосування, тобі нічого іншого не лишається, вигадай для себе пристойну і прийнятну брехню і йди за нею; плати якійсь танцівниці, тобі ж Подобаються жінки абсолютних форм, спробуй знайти балеринку, яка потребує протегування, підкори її собі і відчувай поруч з нею свою силу. Чи витягни з бардака якусь повію, найми квартиру, вона боготворитиме тебе, повії — вдячні люди: платять добром за добро. Авжеж, заперечив він собі, звичайно, добром, як же інакше, тільки в її тваринній пам'яті завжди будуть усі жеребці, а ти зі своїми комплексами будеш начебто як на десерт; коли людина сита, вона не відмовить собі в тому, щоб з'їсти маленький шматочок смердючого сиру. Ти — не м'ясо, Роберт, ти сир, сухий і несмачний, який подає твій дворецький Беджамін на срібному блюді, що приросло до його тонкої руки з синіми склеротичними прожилками.
Він знову уявив собі, що зараз відбувається в домі Клаудії, виразно побачив, що витворяє цей холодноокий Штірліц з жінкою, як він робить її покірною твариною, замружився, подумав, що це гнів піднявся в ньому, але знайшов у собі силу признатися: ніякий це не гнів, а звичайна хтива ревність, яка завжди виникає на комплексі власної неповноцінності, скритої в найпотаємнішій глибині людської субстанції, яка зветься Роберт Спенсер Харріс.
А Штірліц у цей час лежав на тахті й стежив за тим, як лікар, що його викликала перелякана Клаудіа, вводив йому у вену якусь тягучу чорну рідину, і думав, що такого ще не було з ним; і біль його терзав, і кульгавість давалася взнаки в ті дні, коли мінялася погода, але щоб знепритомніти за столом і сповзати як мертвий на підлогу — такого ще не траплялось.
Це від нервових навантажень, сказав він собі, більше цього не буде, бо гра ввійшла в заключну стадію, жодної неясності; Пол тепер узнає моє справжнє прізвище і вживе усіх заходів, які виведуть мене на тих, хто зацікавлений до кінця зрозуміти, що я за один. Я не знаю, хто це буде — ті, що стоять за Кемпом, якщо за ним справді хтось стоїть; його, Пола, боси, котрі мають право аналізувати всі архіви; хтось третій, взагалі невідомий, — але тепер усе прискориться, я просто не матиму можливості випустити себе з-під контролю, як це сталося тут щойно. Це можна пояснити, я відчув тут не просто острівець безпеки, я раптом відчув любов, я одвик від того, щоб навіть дозволити собі думати, що тебе люблять, що ти потрібен комусь у цьому жорстокому й порожньому світі, що тебе чекають, і це не там, куди неможливо добратися через ті лінії, котрі проведено легкими пунктирами на вощених листах географічних карт, а наяву стають надовбами і шлагбаумами, а тут, поряд, біля тебе, всього шість годин поїздом чи сім автобусом, справжня дрібниця.