— Доведеться полежати з тиждень дома, — порадив лікар. — Мені важко сказати, що з вами було, мабуть, наслідок нещасного випадку, — він знову подивився на груди Штірліца, покраяні білим хрустким шрамом. — А може, це легкий спазм судин головного мозку. Я пропишу вам набір трав, тут у горах чудові трави, це нормалізує вам тиск. Тільки не вживайте алкоголю і не куріть.
— Вживатиму, — озвався Штірліц. — Заздалегідь обіцяю: ні в якому разі не відмовлюсь від цього.
— Але ж це нерозумно.
— Саме тому й не відмовлюсь. Коли потрібно кожної хвилини включати розум, щоб не дати дуба, тоді життя втрачає свою принадність. Ні, краще вже жити стільки, скільки тобі відпущено богом, не думаючи щосекунди, як ти повів себе, вмреш чи виживеш…
Лікар подивився на Клаудіу здивовано:
— Сеньйоро, ви повинні примусити свого чоловіка підкоритися моєму проханню.
— Все, що робить сеньйор, — правильно, — сказала Клаудіа, — спасибі вам, ви дуже допомогли, набір трав він не питиме, ліків також. Молю бога, аби він швидше зміг повернутися на корт, це його врятує.
— Який корт? — лікар сплеснув руками. — Це — смерть! В його стані потрібний спокій! Ніяких різких рухів!
— Він саморегулюючий, — усміхнулася Клаудіа. — Будь-яке приписання для нього форма диктату, а він не витримує диктату… Поки ще трапляються такі чоловіки, їх дуже мало, але за це ми їх так любимо… Всі інші раді підкоритися, а він не вміє наказувати, а тим паче підкорятися.
— Ви говорите, як англійка, сеньйоро.
— Я говорю, як жінка, лікарю.
Клаудіа провела старого в передпокій, поклала йому в кишеню напахчений конверт з грошима, вислухала шепіт лікаря про те, що стан сеньйора вельми тривожний, попросила дозволу звернутися ще раз — на випадок гострої потреби, вислухала люб'язну згоду і повернулася до вітальні.
— Увімкни радіо, — попросив Штірліц. — У тебе дуже тихо, я жив останні місяці в таких кімнатах, де вікна виходили на вулицю, звик до безугавного шуму.
— Яку станцію знайти?
— Будь-яку.
— Музику? Чи новини?
— Байдуже. А потім сядь біля мене, зеленоока.
Вона знайшла станцію, що передавала хорошу музику, пісні Астурії, дуже мелодійні й сумні, підійшла до тахти, опустилася на килим у головах, так, що її обличчя було урівні з обличчям Штірліца, поцілувала його лоб швидкими, легкими поцілунками, вони були аж надто цнотливими, мабуть, так мати цілує дитину, подумав Штірліц, я ніколи не відчував цього, я не пригадую матері, батько не цілував мене відтоді, як я підріс і відсторонився од нього; хлопчики ніяковіють від одвертих проявів батьківської ласки, а батько образився, після цього він ждав, коли я підійду до нього і ткнусь лицем у вухо, тільки тоді він обнімав мене, гладив голову й швидко, як Клаудіа, притулявся до моєї щоки сухими губами…
— Ти попросиш свою покоївку купити мені квиток на поїзд?
— Ні.
— Чому?
— Тому що д дуже не хочу, щоб ти їхав.
— Я теж не хочу. Але я повернуся. Якщо хочеш, приїжджай до мене в Мадрід. У мене тепер терпима квартира.
— Звичайно, хочу. Я приїхала б до тебе, якби ти жив і в підвалі.
— Спасибі, — він погладив її по щоді, вона знайшла вустами його долоню, поцілувала її, завмерла.
— Господи, яке це щастя, що я бачу тебе… Я так металась після того, як ти поїхав, так шукала когось, хто бодай трохи був би схожий на тебе… Ніхто не повірить, коли скажу, що ти не спав у моєму ліжку… Які дурні чоловіки, які вони всі недовірливі й слабкі… Але я все одно покладу тебе до себе в ліжко, — говорила вона. — Тепер ти так просто від мене не відкараскаєшся.
— Ти думаєш, я відмовлюсь? — усміхнувся Штірліц. — Я не відмовлюсь. Тільки боюсь завдати тобі прикрості, я поганий коханець…