— Чого це ти, Естіліц?
— Пусте, — відповів він. — Раптом дуже захотілося попоїсти. Ти розумниця, ти відчуваєш мене краще, ніж я сам себе. Що в тебе є, зелена? Чим ти можеш почастувати мене?
— Ти, звичайно, хочеш тортілью? Чи смаки змінилися?
— Смаки, як і характер, не міняються.
— А в мене ще є чудовий, темно-червоний, дуже сухий хамон, прислав дон Антопіо, пригадуєш його?
— Головний фалангіст? У нього м'ясна крамниця біля Пласа-Майор?
— Так. Мила людина, добра, в нього велике серце.
— Серця у всіх однакові. Напевно, він став посилати тобі хамон після того, як у нього померла дружина…
— Звідки ти знаєш?
— Я не знав. Просто я побудував логічну схему, і вийшло, що він не має іншого резону присилати тобі хамон, бо через це хоче підкрастися до твоєї спальні.
— Він з тих, хто крадеться не до спальні, а до церкви. Побувши у священика і надівши на палець каблучку, двері до спальні жінки можна відчиняти лівою ногою… Шкода, що я не запитала лікаря, чи можна тобі пити вино…
— Можна. Якщо він рекомендує трави, то вино тим більше годиться.
— А раптом тобі знову стане погано?
— Тоді ти влаштуєш прекрасний похорон. Наймеш оркестр і попросиш Роберта Харріса виголосити промову на моїй могилі.
— Щоб у тебе язик відсох!
— Мені буде дуже трудно без цієї частини тіла, — зітхнув Штірліц. — Це для мене те саме, що руки для хорошого столяра.
Він сів до столу; Клаудіа торкнулася губами його голови й вийшла з вітальні; по радіо й досі співали; ще раз останні вісті будуть лише через сорок п'ять хвилин; треба пошукати інші станції, може, вже з'явилися коментарі про встановлення дипломатичних відносин між Москвою і Аргентіною; це серйозна подія в нинішньому розподілі політичних сил; очевидно, Перон робить черговий жест перед виборами, сподіваючись, що це дасть йому голоси робітників та лівої інтелігенції. Чи втягує нас у свою політичну боротьбу? Задирає американців. Торг? Допекти північного партнера до живого, а потім підписати вигідний договір? Логічно. В такому разі завжди потрібно мати про запас противагу; чим Росія не противага? Я не вірю, що Перон пішов на встановлення відносин лише тому, що тепер поза нами і без нас світова політика неможлива. Закривати очі на це можуть тільки дурні, а вони не засиджуються в президентських палацах. Злочинець і кат може царювати довго, а от дурня зіпхнуть ті, хто поруч, варто їм остаточно переконатися, що людина, яка прийшла з їхньою допомогою до лідерства, насправді некмітлива й позбавлена гнучкості, конче потрібної в безупинно мінливому саморегулюючому ділі політики.
З Полом треба розмовляти відверто. Аби тільки збагнути його справжню позицію. В чому їхнє розходження з Ер-лом? Хто на кого працює? Так різко це запитання не можна ставити. А може, саме так? Ні, запитання сформульовано неелегантно, просто в лоб, а щоб пізнати правду, треба спростити завдання до примітиву. Потім можна перейти до дуже милих моєму серцю подробиць, вивчивши їх, я зрозумію найголовніше, а поки що необхідно звести задачу до абсолютної простоти. Воістину «не можна під кінець не впасти, неначе в єресь, у дивовижну простоту».
Ті хлопці Пола, що підкотили до мене на авеніде Хенералісимо, не люблять наці, варто згадати того, зі шрамом; в його очах була неприхована ненависть до мене; це чудово. Треба зробити так — я ще, певна річ, не знаю, в який спосіб, щоб Пол звів мене з ним. Треба створити ситуацію, в якій мені знадобиться їхня допомога; вони люблять гратися в доброчинність і в небезпеку, що ж, підемо їм назустріч. Треба було б подивитися американські детективи. Спасибі Франко, що дозволив власникам кінотеатрів показувати ці картини, найближчим часом мені потрібен буде такий посібник. Щоб вони зрозуміли мене, я мушу зрозуміти їх. Чи хоча б наблизитися до того, що вважається розумінням.
Штірліц витяг сигарети; пом'ялись; чомусь згадав Кемпа; глибоко затягся, відчуваючи хлоп'ячу насолоду; справді заборонений плід солодкий, і це стосується не тільки гріха Адама та Єви; якби лікар не забороняв геть усе, я відчув би звичайну гіркоту, уявив би свій жовтий язик і ту гидоту, що буде в роті на ранок, але зараз я таки схожий на хлопчиська, який робить поспіхом невмілу затяжку і здається сам собі героєм, уявляє себе пораненим і сивим; бідолашні діти, ну навіщо вони граються в дорослих?! А втім, у кого їм ще гратися? Козаки або ж розбійники, вони дорослі, а що дорослі роблять? Воюють. У дівчаток — мами й дочки, не сини ж, вони неслухняні, їх не можна так податливо крутити, годувати, мити, шльопати, лікувати, цілувати, ставити в куток, як дочок, хоч сини, коли стають дорослими, добріші до матерів, лагідніше ставляться до старості, більше піклуються про своїх матерів, а дочки йдуть у свою сім'ю, перше місце займають їхні діти, мати відступає на другий чи третій план і, до речі, вважає це природним, ось вони, закони, які не піддаються коригуванню, на відміну від усіх інших, вигаданих людьми, нехай навіть такими мудрими, як Марат чи Вашінгтон…