Ти думаєш про це, сказав собі Штірліц, щоб не дозволити почути ту думку, що з'явилася і від якої тобі буде дуже важко відкараскатися. Ти логік, ти підкоряєш себе схемі, і цю схему ти побачив — вперше за останні місяці — більш-менш предметно, і в цій схемі суттєвий вузол ти відводиш Клаудії; не обманюй себе, це так, і хоч ти знаєш, що це жорстоко і нечесно щодо жінки, все одно ти не можеш змусити себе вивести її із задуманої схеми, бо без неї вся твоя конструкція може розвалитись.
Так, відповів він собі, це правильно, вона ввійшла в мою схему, ввійшла зразу, тільки-но мене знайшов Пол, ввійшла — тоді ще імпульсивно, не осмислено, — як єдиний шанс на порятунок; після того як ми прийшли сюди і я побачив її прекрасні зелені очі й прочитав у них те, чого вона ні від кого й не думала приховувати, в моїй голові виник план порятунку, шанс на повернення додому, і в цій схемі я мимоволі зробив її вузлом номер один, бо саме вона може запросити візу у Францію, передати там мій лист у посольство і привезти мені відповідь від своїх… А чому, власне, їй мають вручити відповідь? Чому їй мають повірити? Я довго думав би, перш ніж повірити і вручити в треті руки життя товариша, який опинився в скрутному становищі… І не тільки в такому варіанті ти покладав надії на неї, сказав собі Штірліц; ти відразу зрозумів, що їй можуть не повірити, і думав, що, одружившись з нею, ти набудеш прав громадянства й природне право пересування, але ж це безчесно використовувати любов жінки, навіть якщо в підоснові користі святе. Ти не маєш права піти на це, бо потім, коли все закінчиться благополучно і ти повернешся на Батьківщину, ти і: е зможеш без здригання в серці дивитися на себе в дзеркало. Не можна своє благополуччя будувати на горі інших, людина, що перейшла норми моралі навіть в ім'я святого, все одно сповзає у вседозволеність, яка і є фашизм.
… Клаудіа принесла невеличку красиву сковорідку з тортільєю, не забула, що Штірліц не любив, коли цю селянську, що шкварчала в маслиновій олії, страшенно смачну страву перекладали на тарілку, втрачалося саме те, що надавало картоплі, яйцям, шматочкам хамона й зелені єдиної, зовсім нової якості.
— Яке вино ти питимеш, Естіліц?
— Біле.
— У мене немає білого… Є тільки тінто. Й пляшка «росадо», торішнє, з Памплони, з Сан-Ферміна…
— Ти була минулого року на фієсті?
— Я кожного року буваю на фієсті. І біжу по кальї Естафета, щоб не відчути себе старою.
— Я випив би «росадо» за зелену, яка ніколи не буде старою.
— А я вип'ю за те, що ти повернувся…
— Я ще не повернувся, зелена. Я просто провідав тебе. А потім поїду.
— Але ж ти запросив мене до себе?
— В гості, — сказав Штірліц. — Я покажу тобі Мадрід так, як його ніхто не покаже.
— Я ж ні на що не претендую, Естіліц. Я просто щаслива, що бачитиму тебе… Інколи… Коли приїжджатиму до тебе в гості… Дай мені це право.
— Не сердься.
— Я радію. Я тільки радію, чому ж я маю сердитись?
— Не обманюй мене.
— Інакше буде дуже погано. Жінка повинна завжди обманювати чоловіка, вона мусить бути така, якою він хоче її бачити, вона мусить усе приховувати в самій собі, лише тоді вони будуть щасливі й ніколи не стануть тягарем одне для одного.
— Я не думав, що ти така мудра.
— Я зовсім не мудра. Просто я можу бути з тобою такою, яка є. Раніше я не могла бути такою. Треба було, щоб минули роки і щоб я усвідомила, хто ти і що важиш у моєму житті, щоб я стала сама собою, коли говорю. Раніше я була дурна, боялася сказати те, що думала. Я завжди говорила те, що треба, а не те, про що думала. Хай їй грець, тій школі, яка робила все, щоб навчити нас бути як усі, обстругати, наче колоду… А як можна любити гладеньку, безлику колоду? Поети оспівують деревця й квіти, а не колоди. Але, на жаль, ти починаєш розуміти, що треба бути собою, справжньою, а не такою, яку хочуть бачити оточуючі, коли вже пізно, життя минуло, все кінчилось…
Штірліц підняв свій келих з легким рожевим вином, потягся до Клаудії, цокнувся з носом, випив, знову витяг сигарету.