— У мене є пуро, — сказала Клаудіа. — Я дам тобі пуро після кави.
— Я їх терпіти не можу, чесно кажучи. Пригощай ними тих, хто любить міцний тютюн.
— Навіщо ти мене образив?
— Я? Ні, я не збирався тебе ображати. Я теж дуже хочу бути таким, який є. Тому сказав, як подумав, а не те, що мав би відповісти вихований кабальєро.
— Ти приїжджатимеш до мене?
— Так.
— Часто?
— Не знаю.
— Ти й раніше ніколи не відповідав напевне, Естіліц.
— Це погано?
— Тоді — дуже. Мені ж тоді було тридцять, і тому я вважала себе молодою, а всі молоді хочуть певності, щоб неодмінно в церкву, а потім діти в домі, багато дітей, а потім, а потім, а потім… Отож-то й воно… Найвища певність саме й полягає в непевності, постійна надія на те, що от-от станеться чудо.
— Зручно. Коли ти прийшла до цього?
— Після того як мала безліч пропозицій на певність… Та й цей Роберт Харріс… Така певність гірша за самотність, адже коли вдвох, а тобі з ним погано, тоді навіть і мріяти ні про що не можна… Відчай, крах надій, рання старість, та ще в країні, де розлучення заборонено законом.
— Дозволять.
— Ніколи. Де завгодно, тільки не в Іспанії.
— Дозволять, — повторив Штірліц. — Отже, коли виникне пристойна пропозиція — погоджуйся.
Жінка допила своє вино, дуже акуратно поставила келих, немов боялася розбити його, й запитала:
— Я можу тобі чимось допомогти?
Штірліц довго мовчав; запитання було несподіваним; відповів неохоче, ніби опирався сам собі:
— Можливо… Тижнів через два я повернусь. Або ти приїдеш до мене. Добре?
— Звичайно.
— Треба подзвонити на вокзал, дізнатися, коли останній поїзд на Мадрід.
— Не треба дзвонити. Я вже послала туди Хосефу. Вона зараз повернеться. Останній поїзд відходить на світанку. Ходімо, я покладу тебе, щоб ти часом знову не впав під стіл, у тебе зовсім хворі очі.
— Ходімо, — сказав Штірліц, — Тільки розбуди мене, добре? А то я не зможу заснути. Я мушу повернутися в Мадрід, розумієш? Мушу. Хоч я не хочу туди повертатись, якби ти знала, як я не хочу цього…
… Через тиждень до Бургоса приїде бразильський історик ду Баластейруш. Він поселиться в готелі «Прісіпе піо» й заявить у поліцейській дільниці, куди його люб'язно запросять, перш ніж дати вид на проживання строком на сорок п'ять днів, що тема його роботи, замовлена університетом Ріо-де-Жанейро, називається «Історія будинків Бургоса, зведених до початку XIX століття».
Таке пояснення цілком задовольнить відділ реєстрації іноземців; Баластейруш з натхненням порине в свою справу, почне робити виписки із старовинних проектів, копіювати креслення, фотографувати фасади найцікавіших будинків, гортати домові книги, зокрема й ту, де було прізвище Клаудії.
Після повернення в Мадрід (тільки звідти відправлявся літак за океан) він передасть Полу Роумену відомості про те, що в період з серпня 1936 року по січень 1938-го в апартаментах сеньйори Клаудії Вілья Бьянкі, яка працювала тоді в особливому відділі генерального штабу армії каудільйо Франко, проживав підданий «Великої Римської імперії німецької нації», дипломований інженер Макс фон Штірліц, що народився 8 жовтня 1900 року, паспорт SA-956887, виданий рейхсміністерством закордонних справ 2 травня 1936 року в Берліні, на Вільгельмштрасе, 2.
Перевірка, що її провели з допомогою мадрідських контактів Пола, підтвердить достовірність інформації, яку одержав платний агент військової розвідки США.
На запит, надісланий до Вашінгтона з приводу того, чим займався особливий відділ генерального штабу в Бургосі наприкінці тридцятих років, відповідь прийде певна й недвозначна: контррозвідувальною роботою серед іноземців, акредитованих при генералові Франко.
РОУМЕН-І
Коли від парку Ретіро йдеш униз до Сібелес, треба неодмінно притискатися до фонтана, якщо ти хочеш повернути в напрямі до Аточі, а йому треба було потрапити саме туди, бо Роберт Харріс, що напився минулої ночі до самісіньких риз, просив Пола заїхати по нього в готель «Феліпе кватро» й пообідати разом. «У мене синдром похмілля, світ не милий, рятуйте, Макса ще й досі немає в ІТТ, я вмираю».
Роумен насамперед подзвонив в ІТТ, йому сказали, що доктор Брунн уже працює в архіві, від серця відлягло — не втік, і він подався до Харріса — англієць був того вартий.
Час не квапив, Харріс точної години не призначив, тому Роумен, знаючи божевільну вдачу іспанців — тільки дорветься до керма і зразу щосили тисне на акселератор, камікадзе якісь, а не водії, — майже тулився до гранітних плит; задовго до світлофора почав плавно пригальмовувати, краще втратити дві хвилини, ніж запізнитися на дві години, якщо стукнешся з кимось; коли він відчув різкий удар і машину виштовхнуло на пішохідну лінію (слава богу, пішоходи ще не ринулись переходити вулицю), стало страшенно прикро; коли б хоч у чомусь порушив правила, правда, «форд» застрахований, але ж тепер треба чекати поліцію, тут дуже доскіпливо оформляють протокол, зовсім не бережуть часу, на це піде не менше години, трясця твоїй матері, скажений кабальєро!