— А як ставиться до вашої служниці дружина? — спитала Крістіна.
— Вони терплять одна одну.
— Ви кажете неправду. І якщо ви хочете, щоб я у вас залишилась, віднесіть мій чемодан у ту кімнату, де я спатиму.
— Вибирайте самі, — сказав він, — я ж не знаю, яка кімната вам сподобається.
Він показав їй великий хол з низьким диваном біля скляних дверей на величезний балкон, де був маленький басейн і солярій, свій кабінет, їдальню й спальню.
— Де подобається?
— Можна в холі?
— Звичайно.
— Ідеально було б влаштуватися на вашому чудовому балконі. Казкова квартира… Ви, мабуть, дуже багатий, еге ж?
— Ще й який… Що стосується балкона, то не треба дражнити іспанців, вони вночі проникливі, як кішки.
— Щось дуже ви їх любите.
— Вони того варті.
— А як звати вашу подругу, що тут прибирає?
— Марія.
— Скільки їй років?
— Двадцять п'ять, — відповів він і подзвонив в ІТТ.
— Сеньйор Брунн в архіві, там немає апарата, можемо попросити підійти, але доведеться почекати.
— Ні, спасибі, — сказав Роумен. — Передайте, що дзвонив Пол, я зв'яжуся з ним увечері.
Крістіна іще раз оглянула його квартиру, понюхала, чим пахне на кухні, й спитала:
— Марія — гарненька?
— Так.
— Навіщо ж ви привезли мене сюди?
— Жалко стало…
— Знаєте, викличте таксі.
— Зараз. Тільки спочатку зробіть мені м'ясо.
— Щось мені розхотілося робити вам м'ясо.
— Ви що, ревнуєте?
Кріста подивилася на нього з усмішкою.
— Як це ви робите? — вона повторила його жест, зігнувшись навпіл. — Так? Це означає, що вам смішно, га? Ну от і мені також смішно. Почекайте, а чи не берете ви реванш за мого друга?
Він поклав їй руки на плечі, пригорнув до себе, поцілував у лоб і відповів:
— А ти як думаєш?
Вона обійняла його за шию, заглянула в очі й тихо сказала:
— Мабуть, на балконі мені буде дуже холодно.
— І я так думаю.
… У «Лас Брухас» вони приїхали о дванадцятій; Кріста двічі повторила:
— Запевняю тебе, там уже все закінчилось…
— Хто живе в Мадріді півтора року? Ти чи я?
— Я краще довше з тобою побула б. Мені нікуди не хочеться їхати.
— А я хочу тобою похвастатись.
— Це приємно?
— Дуже.
— Але ж я потвора.
— Не кокетуй.
— Я кажу правду. Я ж про себе все знаю… Просто тобі самому нудно, от ти й вигадав мене… Я знаю, в мене так бувало.
— Як у тебе бувало? Так, як зі мною?
— Тобі треба брехати?
— Ти ж математик… Калькулюй.
— Тобі треба брехати. Тобі треба говорити, що мені так добре ніколи не було… А взагалі, якщо говорити про те, як ми познайомились, і про ринок, і про те, як ти мене сюди привіз, — не було…
— А потім?
— Це не так для мене важливо… Це для вас дуже важливо, бо ви ж усі рицарі, турніри любите, хто кого переможе… Не сердься… Я нічого ще не зрозуміла. Просто мені дуже надійно з тобою. Якщо тобі цього досить, я готова на якийсь час замінити Марію й домити замість неї шибки.
— Скільки часу ти маєш намір тут мити шибки?
— Тиждень. Потім я поїду в Севілью, хіба можна не поїхати в Севілью, якщо ти була в Іспанії, затим повернуся на кілька днів і після цього полечу до себе.
— Мені дуже боляче, коли ти так говориш.
— Не обманюй себе.
— Я так часто обманюю інших, що собі звичайно кажу правду.
— Ти ж це не собі кажеш, а мені… В ці самі «Брухас» треба надівати вечірнє плаття?
— Не обов'язково.
— А в мене його просто немає.
— Що хочеш, те й надівай.
— У мене з собою тільки три плаття. Показати? Скажеш, у якому я маю йти.
— Я нічого в цьому не розумію. В якому тобі зручно, в тому й підемо.
— Щось мені захотілося випити ще один ковток джину.
— Налити соди?
— Краплю.
Він капнув їй рівно одну краплю і всміхнувся:
— Ще? Я звик виконувати вказівки. Я акуратист.
— Ще сорок дев'ять крапель, будь ласка.
— Я капатиму. Правда. Може, плеснути?
— Ну, гаразд, плесни.
Він подав їй високу склянку, вона випила, примружилась, прицмокнула язиком і зітхнула:
— Дуже смачно. Спасибі. Зараз я буду готова.
Через півгодини вони приїхали в невеличкий кабачок, де виступали найкращі фламенко Іспанії; того вечора співала Карменсіта і її новий приятель, Хосе; жінці було за сорок, за останні роки вона трохи розповніла, але ніхто в Мадріді не вмів так відбивати чечітку, як вона, ніхто не міг так працювати плечима, обмахуватися віялом і гратися чорно-червоною шаллю; коли піт зросив її обличчя, на зміну вийшов Хосе; танцював зосереджено, завзято, доти, поки його сорочка з найтоншого шовку не потемніла від поту; в залі дзвінко й різноголосо закричали «оле!», і це здалося Крісті дивним, бо чоловіки були в строгих костюмах, справжні гранди, а жінки у вечірньому вбранні, тільки вона була в легенькому платтячку, яке робило її схожою на дівчину з університету, третій курс, не старше.