Однією з таких подій, що вплинула на становище не тільки у Вашінгтоні й Латинській Америці, а й тут, за Піренеями, виявилася конференція в Чапультапеці, що відбулася в лютому сорок п'ятого неподалік від мексіканської столиці.
Штірліц відклав документи, пов'язані з подіями сорок шостого року, перейшов до газет та журналів часів війни І зібрав усе, що міг, з надрукованого в іспанській і північноамериканській пресі; особливо цікаво висвітлював роботу конференції кореспондент «Вашінгтон пост» Джілбер Еллістон, з його матеріалів Штірліц і почав свій аналіз. Чим уважніше він вивчав те, що сталося в Мексіці у ті дні, коли він мотався між Берліном та Цюріхом, роблячи усе, аби тільки зірвати можливість сепаратної змови Гіммлера э Даллесом, — тим прикріше йому ставало, бо сама ідея конференції в Чапультапеці змикалася — якоюсь, звичайно, мірою — з тією концепцією, яку визнавав Даллес і ті, хто за ним стояв.
Що ж було основним, що визначало цю конференцію, яку проводив державний секретар Стеттеніус і його помічники Нельсон Рокфеллер та Клейтон?
Якщо відкинути словесну лузгу й дипломатичне припудрювання, то стає зрозумілим, що основне, чого домагався Вашінгтон від латиноамериканських республік, зводилося ось до чого: визнання головної ролі Сполучених Штатів на півночі континенту (необхідно для Уолл-стріту в його боротьбі проти ділків лондонського Сіті), створення єдиного генерального штабу всіх армій Американського континенту і, нарешті, підготовка такого договору, який гарантував би континент від агресії.
Чиєї? — одразу спитав себе Штірліц. Хто тоді може вдарити? Гітлер був приречений, крах рейху вирішили бої під Сталінградом та Курськом. Японія? І це неможливо. Що вона могла без Троїстого союзу? Протистояти всьому світові було не під силу державам могутнішим, куди вже їй?
Отже, замість Панамериканського союзу, який міг вважатися як адміністративно-правова унія, створювалася воєнно-політична організація, а це кричуще суперечило статуту Організації Об'єднаних Націй, яка мала ось-ось зібратися в Сан-Франціско.
Хто стояв за спиною такого плану? Яким корпораціям Уолл-стріту була вигідна сама ідея воєнно-політичного союзу на півдні Американського континенту, керованого з Вашінгтона? Рокфеллеру, що прибув до Мексіки? Безумовно. А кому ж іще? Чи був хтось проти?
Штірліцові стало тепер ясно й те, що Вашінгтон вже тоді підготував блок, слухняний його волі, блок, чиї голоси в Організації об'єднаних Націй утворять прецедент сталої більшості, яким цілком можна маніпулювати в інтересах тих, хто має намір у майбутньому визначати політику в світі.
Штірліц проаналізував і таке складне питання, як тодішнє ставлення Сполучених Штатів до Аргентіни, де влада нестримно котилася в руки Перона, вихованого на німецькій воєнній доктрині, шанувальника Гітлера, Муссоліні та Франко. Як професіонал, він не міг не віддати належного тій таємній роботі по «прив'язуванню» до себе Буенос-Айреса, яку провели американські політики. Експерти державного департаменту точно зважили на амбіційність полковника, не скидали з рахунку потенціальної економічної могутності величезної країни і особливостей національного характеру, тому в резолюції, яку прийняли щодо Буенос-Айреса (Аргентіна була єдиною країною, яка прислала своїх представників до Мексіки), висловлювалося лагідне побажання, щоб послідовники Перона узгодили свою зовнішню політику з політикою інших республік у питаннях ведення війни проти держав Осі. Формулювання було єлейно-стримане, хоч Аргентіна виявилася єдиною країною на півдні Америки, яка все ще підтримувала дружні стосунки з рейхом, книжки Гітлера, як і раніше, поширювалися в магазинах «ABC», на екранах кінотеатрів демонструвалися фільми третього рейху, геббельсівська «Фелькішер беобахтер» продавалася в газетних кіосках поряд з «Вашінгтон пост», «Юманіте» та «Пуебло», а посол Ріббентроп влаштовував прийоми, на яких з'являлися вищі чини адміністрації.
Стеттініус пояснював цей тур вальсу навколо Аргентіни тим, що без участі республіки в союзі американських «братів» концепція єдності Західної півкулі могла бути порушена. Але насправді не тільки це визначало одностайність, з якою таку резолюцію було прийнято в Чапультепеці. Річ у тім, що ті ж Чілі, Парагвай та Монтевідео боялися невтримної економічної експансії північного «брата», тоді як саме Аргентіна була якнайтісніше зв'язана з банками Великобританії; як завжди, в дію вступав закон чисел — дві сили краще, ніж одна, протиріччя між Вашінгтоном і Лондоном (хоч і мова одна, й культури близькі, але гроші в обігу різні!) дасть змогу республікам півдня континенту лавірувати між гігантами. До того ж можновладці у Сантьяго, Монтевідео й Асуньйоні були поінформовані, що Перон не має наміру віддавати на заклання німецькі капітали, отже, зберігалася третя (фінансова) сила, а вона найбільш бажана, бо поїш пани (містери та сеньйори) б'ються, холопам (кабальєро, хентес) можна жити, є до кого притулитись.