Відповідь. — У кабінеті Гітлера нас чекав Гіммлер. Фюрер запитав Гейдріха, що є пового в справі Штрассера. Той відповів, що додаткової інформації, крім тієї, яку він передав йому вчора, повідомити не може. Тоді фюрер, чомусь розгнівавшись, сказав: «Кожен з вас людина військового обов'язку й присяги. Наказ командира — істина в останній інстанції. Порушення наказу — хоч яку посаду ви займали б — загрожує кожному з вас розстрілом. Ви це усвідомили досить ясно?» Ми відповіли, що це нам ясно. Тоді, трохи заспокоївшись, Гітлер вів далі: «Найнебезпечніша для руху, як ніхто, та людина, яку підняли до керівництва, яка знала вищі таємниці НСДАП і рейху, а потім волею нації її скинули з цієї посади. Найнебезпечніший для руху, як ніхто, той, хто привласнив собі право висувати власні концепції, що йдуть врозріз з тими, які висунув я. Це є не що інше, як зрада інтересів націонал-соціалізму! Будь-яке «ячество», будь-яка претензія на власну точку зору, нехай це навіть прикривається високими словами про благо нації, підлягають знищенню вогнем і мечем. Ви згодні, Гіммлер?» Той не сподівався на таке запитання, тому відповів розгубленою і занадто афектованою згодою. «Оскільки старшого, Грегора Штрассера, — провадив Гітлер, — ми встигли схопити і стратити, на жаль, дуже легко, розстріл — це смерть солдата, зрадника треба рвати на шматки манікюрними щипцями, — залишився Отто. Він не знає всього, але він був керівником закордонної організації НСДАП, він має цілий ряд дуже важливих відомостей, якими цікавляться секретні служби Лондона, Москви та Вашінгтона. Тому я наказую вам стратити його, хоч би там що». Гейдріх відповів, що він зрозумів завдання; я вважав за краще мовчати. Фюрер провадив далі: «Щоб операція пройшла успішно, я сам продумав її поетапний план. Я пригадую, як провалилася справа з герцогом Віндзорським, тому прошу дотримуватися плану, що гарантує удачу. Отже, — по-перше, вам належить з'ясувати нинішню резиденцію Отто Штрассера. По-друге, після цього його треба знищити будь-яким шляхом. По-третє, я даю вам, Шелленберг, повну свободу дій, не думайте про способи, будь-який спосіб хороший, коли йдеться про страту зрадника, урок для інших мерзотників, профілактика настроїв у країні, спосіб єднання маси навколо того, кого вона, ця маса, назвала своїм фюрером. Ніхто, повторюю, жодна жива душа на світі не повинна знати про цей мій наказ…» Ми повернулися до кабінету Гейдріха й там продовжували обговорювати майбутню операцію. Я не міг збагнути, чому мене вибрали на цю роль. Мені навіть здалося, що Гіммлер і Гейдріх перевіряють мене після невдалого викрадення герцога Віндзорського. Потім ад'ютант доповів Гіммлерові, що за його викликом прибув професор з Мюнхенського університету. Гіммлер пояснив, що цей професор — найвидатніший бактеріолог. «Він вручить вам отруту, якою ви вб'єте Штрассера. Але майте на увазі, при ньому нічого не можна говорити про завдання, яке ви одержали», — додав він перед тим, як запросити професора.
Запитання. — Його ім'я?
Відповідь. — Не пригадую.
Запитання. — Ви пригадуєте.
Відповідь. — Я знав його ім'я, але зараз воно випало з пам'яті…
Запитання. — Професор Штойбер?
Відповідь. — Можливо…
Запитання. — Хочете послухати його показання?
Відповідь. — Був би вам вдячний.
Запитання. — Ну що ж, слухайте. «Шелленберга в присутності Гіммлера й Гейдріха я ознайомив з правилами поводження з отрутою фелозіласкіназа. Я запевнив Шелленберга, що одна крапля отрути вб'є будь-яку людину; шанс — тисяча проти одного. Причина смерті подібна до тифозного захворювання, що досить вигідно з погляду можливої лікарсько-медичної експертизи». Правильні показання?
Відповідь. — Так.
Запитання. — Що було далі?
Відповідь. — Ви ж, судячи з усього, знаєте.
Запитання. — Що було далі?
Відповідь. — Професор вручив мені дві пляшки отрути… Хоч потрібна була одна крапля… Повернувшись до кабінету, я зразу ж сховав ці пляшки в сейф. Потім запросив штандартенфюрера Біста. Розмова з ним була марна, він мало що знав і про «Чорний фронт», і про самого Штрассера. Через два дні після того, як наші техніки приготували для мене спеціальний саквояж з металевим сейфом, вмонтованим у нього, щоб зберігати пляшки з отрутою, я вилетів до Лісабона, найдужче боявся митного огляду. На щастя, мене зустріли португальські друзі з секретної поліції, прізвищ яких я не пригадую…
Запитання. — Не пригадуєте прізвищ друзів?