— Я можу розходитися в поглядах з моїм верховним головнокомандуючим, але якщо він наполягатиме на своєму, а я дав йому присягу — дискусії не може бути.
— Якщо ви вважали для себе за можливе співробітничати з Гітлером, чи вважаєте ви себе, як другу людину в Німеччині, відповідальним за організовані у масовому масштабі вбивства ні в чому не винних людей?
— Ні, бо я нічого не знав про них і не наказував їх проводити. Принаймні ви запитали б мене, чи був я легковажний, коли не намагався навіть щось дізнатися про них.
— Ви себе краще знаєте… Ви тут заявляли, що гітлерівський уряд привів Німеччину до розквіту. Ви й тепер упевнені, що це так?
— Катастрофа настала тільки після того, як програли війну…
… Герінг рвучко встав з-за столу; програш; цей росіянин виграв бій; він виграв його саме цим своїм останнім запитанням, зіткнувши його, Герінга, з нацією. Він згадав той аналіз боротьби, який він провів зразу після закінчення допиту двадцять другого березня сорок шостого року разом з адвокатом Отто Штамером. Юрисконсульт німецького флоту Штамер був коректний, стриманий в оцінках, уникав прогнозів і, як здавалося Герінгу, зовсім позбавлений емоцій. Саме тоді рейхсмаршал сказав йому: «По-моєму, я відбився, га?! У трибуналу немає жодного мого підпису на розстріл! Слово — це не доказ! Німці зрозуміють мене! Зрештою, не може нація, яку ми привели до небаченого злету, бути невдячна! Не може народ не мати пам'яті!» Штамер хотів уникнути прямої відповіді, але Герінг вимагав, щоб адвокат сказав йому правду. «Я ж тепер не страшний, — посміхнувся він, — я не можу відправити вас у табір, це російському обвинувачеві здається, що я тільки те й робив, що палив рейхстаг, душив євреїв, страчував росіян і саджав у камери німців». Штамер тоді відповів: «Пане Герінг, про підпал рейхстагу говорив англієць, про знищення євреїв говорили всі, про розстріли росіян згадували американці й французи… Що стосується німців, то я мушу вас засмутити: ви ніколи не бачили черги в магазині за ерзац-джемом і як видавали норму маргарину із свинячих кісток. Німці знали це, пане Герінг. І не після поразки, а починаючи з перших днів війни. А ви про це не знали, бо ад'ютанти завбачливо не доповідали вам, і ніхто з членів вашої родини не бував у магазинах. Ви тоді могли говорити те, що думали, та й то, мабуть, з острахом, а німців перетворили у безсловесних рабів ідеї пана Гітлера. Будь-яке заперечення — навіть продиктоване болем за долю рейху кінчалося саме тим, про що ви тільки-по згадали: концтабором. У кращому випадку… Я розумію, вас бентежить, пане Герінг… Усі ми боїмося неминучого кінця і хочемо продовжити своє життя в пам'яті нащадків… Якщо ваші відповіді певним чином відредагувати, то можна буде уникнути того, що неминуче гряде саме від німців: прокляття Гітлеру за те, що він учинив… У вас тільки одна надія: останнє слово, пане Герінг. Можете відстоювати свою ідею, але доведіть, що ви нічого не знали про правду життя в імперії… Ви вже нічим не допоможете Гітлерові, а кожного, хто вирішить повторити його експеримент, розчавить історія, як чумну мишу… Так, так, саме так, пане Герінг… Хоч як це дивно, ваш головний козир — це співробітництво з Чемберленом і Деладьє. Вони перші сіли з вами, націонал-соціалістами, за стіл переговорів, благословивши, в такий спосіб, право на імперську державність, побудовану на фундаменті доктрини Гітлера. Спробуйте обіграти це, доказ переконливий. Будь ласка, пам'ятайте, що світове панування нації, досягнуте військовими засобами, було можливе в ту пору, коли на землі був один Рим, одна Еллада і один Єгипет. Тепер, коли обвинувач Сполучених Штатів вилітає на різдвяні канікули до Нью-Йорка й добирається туди за шістнадцять годин, — Колумбу на це потрібно було життя, — ідея панування однієї нації над іншою є свідчення паранойї… Захищаючи німців, ви захищатимете себе, пане Герінг, і, будь ласка, завжди пам'ятайте Лея — його вирок страшніший за той, який настане».
… Герінг ніколи не забував фюрера «трудового фронту» Лея, який повісився у своїй камері зразу ж після того, як йому вручили обвинувальний акт. Його посмертний лист був хворобливим самокатуванням, певна спроба поєднати непоєднане; він писав про любов до фюрера, але при цьому твердив, що «антисемітизм зруйнував основну заповідь партії… Важко признатися у власних помилках, та, оскільки все існування нашого народу є тепер під сумнівом, ми, націонал-соціалісти, мусимо заявити молоді, що це була помилка. Запеклі антисеміти мусять стати першими борцями за нову ідею НСДАП». Він писав так, немов заздалегідь признавався в тому, що знав про геноцид, а він не мав права цього робити! Немає документів фюрера, де він наказував убивати євреїв і слов'ян! Це все фанатизм юрби! Ми завжди заперечували проти безконтрольності! Ех, якби знати майбутнє! Як легко було б розстріляти одну-другу сотню з тих, хто безпосередньо вішав росіян чи вбивав євреїв! «За порушення норм поведінки арійців!» І — край! Більше нічого не треба! Нехай спробували б обвинуватити нас будь у чому! Не могли ж вони посадити на лаву підсудних шістдесят мільйонів?! Ні, Штамер добре мислить, але він не державний діяч! Він юридичний хробак! Та, на жаль, його правда — лишився головний шанс, моє останнє слово. Саме в ньому я закладу основи тієї редакції цього процесу, яке рано чи пізно настане, — нехай це почнеться не в Німеччині, але це почнеться!