Стривай, сказав він собі, ти говорив Штірліцу, що він брудний наці, бо вихований на недовірі до кожного. Ти правильно сказав, але чому ж ти зараз думаєш про всякі хитрі комбінації, а не ідеш до Крісти й не поставиш їй запитання: «Людино, ти зустрічалася з Кемпом у Прадо?» Ти ж упевнений, що вмієш читати правду в очах, от і прочитав бн… Так, я вмію читати правду, і я дуже боюсь, признався він собі, що побачу правду в її очах, і тоді я не матиму можливості перевірити те, що мушу перевірити… А чи треба тоді щось перевіряти? — спитав він себе. Тоді, звичайно, не треба. А коли я зрозумію, що Штірліц не брехав? Це буде крах, подумав він, крах, уже непоправний. Переживши таке страхіття з Лайзою, я вирішив жити самотньо, а це нелегка справа, самотньо міг жити Ерні, художник може жити сам-один, він оточений юрбою своїх героїв, а ти так жити не зможеш, тобі потрібна опора… І ти відмовився від цього свого рішення, випросив собі дівчину, припав усім серцем до неї і раптом дізнаєшся, що її до тебе просто приставили… Навіщо тоді щось перевіряти, комбінувати, метушитися?! Тим паче, що дома почався шабаш, і ти із службового обов'язку змушений цьому сприяти, бо працюєш, хочеш того чи ні, на тих, хто засідає в Капітолії і з інтересом вислухує гидоту й злість, яку вивергав на братів істеричка Фішер… Треба кинути все к бісу й їхати до Грегорі… Консультувати фільми про війну… А вечорами висмоктувати свою пляшку й лягати спати, раз і назавжди заборонивши собі мріяти про щастя. Його в тебе не буде. Не судилося воно тобі. Поки непогано працює шлунок, серце не коле, печінку не крутить, живи, як живуть усі, партію зіграно, жди кінця, збирайся помаленьку в дорогу… Ні, сказав він собі, все це нісенітниця, але чому мене потягло в цей бридкий мінор тільки після того, як прочитав телетайп. Ось чому я немов якийсь прибитий… Я ще не можу збагнути, що відбувається, мене все це страшенно приголомшило, одне наклалося на друге, пече, ось чому я розгубився. Слава богу, що я почув повідомлення по радіо, добре, що я не привіз Штірліца додому й не примусив його розповісти Крісті те, що він розповів мені. Це було б смішно. Людина — коли вона любить, а її любові загрожують — не думає про те, що вона смішна, тобто жалюгідна, така вже природа людська, у будь-який спосіб утримати втіху. Навіть зрадою ідеалів? — спитав себе Роумен, і це запитання, хоч воно було жорстоким, допомогло йому розслабитись, зручніше вмоститися в кріслі, закурити й крикнути у телетайпну своїм звичним похмуро-глузливим голосом:
— Ей, Нік, звари-но нам кави!
— Вари сам. Я чекаю нових повідомлень. Як тобі подобається, га? Ти щось розумієш?
— А що тут розуміти, — відповів Роумен. — Тут усе ясно як божий день. Почалося генеральне прибирання. В домі мусить бути стерильно, як у хірургічній. Правильно, докторе Брунн? Ви згодні?
— Як у морзі, — засміявся Нік. — Я щось такого не пам'ятаю ще в нашій історії. А ти?
— Тепер запам'ятаємо, — відповів Пол і пішов до не-величної кухні, де стояла електрична плита.
— Зате я пам'ятаю, — озвався Штірліц. — Я дуже добре пам'ятаю Сакко і Ванцетті. Коли в країні немає галасу, тоді лідерові нічого робити… Тим паче війну закінчив не він, а його попередник. Включайтесь у пошуки шпигунів, дуже допоможе кар'єрі.
— Гаразд, — відповів Роумен. — Включуся.
Він поставив на конфорку кавник, висипав у нього дві упаковки марокканської кави й подумав, що Штірліц правильно відчуває версію можливого розвитку подій, ми всі жартуємо з приводу можливого, поки можна жартувати, у глибині душі сподіваючись, що це можливе страхіття насправді ніколи не стане фактом життя. Мені було страшно, коли я прочитав телетайп, особливо після того, як він сказав мені, що Кріста слухала Кемпа, а той стояв поруч, напівобернувшись до неї, й говорив тоном наказу, поки вона розглядала Мурільйо. Чи ти просто хочеш присікатися до цього, щоб усе з нею покінчити? — спитав він себе. Адже ти боїшся різниці в роках. І боїшся того, що ти вже не подарунок в ліжку після того, що з тобою витворяли наш. І ти раз по раз згадуєш Лайзу, яка лежала з тим мулатом, спітніла, із скуйовдженим волоссям і невидющим, пливучим поглядом. А може, ти знайшов те, чого шукаєш, тобто привід, щоб повернутися в минуле, яким воно було тиждень тому, поки Кріста не вдарила тобі в бампер. А вона ж чудово водить машину. Це було, коли я напився від щастя в «Лас Брухас», мене здивувало, як шпарко, по-чоловічому вона веде машину… Треба ж було вмазати мені в задник на майже порожній площі. Прямо-таки як на загад. А ще: вона жодного разу не спитала мене, ким я працюю. Навіть після того, як швейцарець Ауссем назвав мене «паном радником». А ключ від мого сейфа лежить у шухляді стола… Я пам'ятаю мудрі уроки Аллена: «Коли ви хочете, щоб до вас не лазили — ніколи нічого не ховайте. Залишайте все найконфіденціальніше на видному місці, противник завжди шукає тайники, така вже логіка».