Він чомусь пригадав, як чікагський бізнесмен, зайнятий у книжковій торгівлі, опинився на межі банкротства й життя змусило його придумати геніальний хід: він випустив роман «Війна і мир» колосальним тиражем, заздалегідь повідомивши в газетах, що заплатить десять тисяч премії тому, хто знайде помилку в книжці, помилку, зроблену умисне, щоб перевірити увагу читачів. Книжку миттю розкупили, бізнесмен не тільки поправив своє діло, а ще й поклав у кишеню сотню тисяч баків гарячого прибутку, бо грамотних багато, особливо тих, хто вважає себе грамотним, — усі тепер мастаки поживитися на дурняк. А от помилки так ніхто й не знайшов. Надійшли тисячі гнівних листів: «Акули бізнесу обманюють американців». Тоді бізнесмен надрукував у газеті: «Ніхто нікого не обманював. На обкладинці книжки у прізвищі Толстой замість» о» надруковано «а», Талстой; просто ніхто не дивився на обкладинку, всі кинулись мотлошити текст…»
— Ей, Брунн, — покликав Пол з кухні, — допоможіть мені! Візьміть чашки, я зварив пречудову каву.
«Сильний хлопець, — подумав Штірліц. — Так скрутній себе за кілька хвилин не кожен зможе, мій удар був у під-дих. Від такого не кожен швидко оговтається. А коли він уміє так грати? Тоді я собі не позаздрю, тоді я в ньому маю такого ворога, який на мій удар відповість своїм, і це буде нищівний удар, що там стусан у лоб, коли летиш із стільця на кахлі, це казна-що, лікувальна гімнастика, а не удар…»
РОУМЕН-ІІ
Роумен увійшов до квартири, тихо відімкнувши двері, і зразу ж почув пісеньку, її, Крістіпину, пісеньку; вона поралася на кухні, він це відразу зрозумів, бо в домі пахло ваніллю, вона клала багато ванілі, коли готувала яблучний пай.
Він зупинився біля одвірка, притулився спиною до стінки, подивився на своє відображення у великому венеціанському дзеркалі, провів по обличчю чіпкими пальцями; з'явилися червоні смуги; погано, здали нерви, це почалося після того, як посидів у наці, та ще це було, коли він увійшов — так само тихо, хотів зробити сюрприз Лайзі — в свою квартиру й побачив її з тим мулатом; найгірше те, подумав вів, Що я розповідав Крісті про ці червоні смуги на обличчі ніхто не буває такий довірливий, як чоловік середніх літ, що покохав молоду жінку. Він ставиться до неї як до дитини, жодних таємниць, це ж назавжди, останнє, найкраще, що подарував бог під старість.
Роумен потер долонями щоки, щоб вони не були смугастими, нехай почервоніють. Дивно, коли п'єш у молодості, стаєш червоний, а коли перевалило, бліднієш, як вапно. Краще й не дивитися б на себе після того, як хильнеш півпляшки віскі, страшнувато, обличчя — як маска….
— Кріста! — гукнув Роумен.
— Ау!
— Це я, — він примусив себе говорити голосно, весело, — все мусить бути, як було.
— Мені здавалося, що ти прийдеш пізніше, — відповіла вона, вибігши з кухні. — Ти не дзвонив, і я вирішила, що в тебе багато справ і ти повернешся вночі. А потім я подумала, може, я вже набридла тобі і ти розважаєшся з іншими жінками.
Вона була в коротенькій спортивній спідничці й фартусі, як шоколадниця, коли вже встигла купити? Чорне волосся було підв'язано стрічечкою, довгасті голубі очі дивилися на нього відкрито й весело; вона обняла його, піднявшись на носки, вкрила обличчя швидкими поцілунками, пошептала на вухо щось швидке й незрозуміле — це в неї була така гра — й спитала:
— За що ти на мене сердишся, любий?
— Я серджусь на цей паскудний світ, — відповів він. — Я не просто серджуся на нього, мила моя, я його ненавиджу. Він того заслуговує, їй-богу, не думай, я поки ще не став буркуном… У Штатах хочуть посадити в тюрму кількох німців… Це дуже хороші німці, таких я більше не зустрічав у житті…
— У чому їх обвинувачують?
— Їх ні в чому не можна обвинуватити…. — Тобі це чимось загрожує?
Треба було спитати інакше, подумав Роумен, краще б вона спитала, чи не можу я їм допомогти? Хоч вона спитала як жінка, що кохає; вони власниці куди більше, ніж чоловіки; щастя поодинці неможливе, я складова частина її щастя, отже, запитання логічне. Інша річ, мене її запитання не влаштовує, але це вже моя справа, як завжди, я поспішаю і завжди поспішав; свої думки формулював безапеляційно: «чудовий хлопець», «гидка дівка», «милий старий», а знав цих людей два дні щонайбільше. І потім з'ясовувалося, що «чудовий хлопець» був гнидою, «гидка дівка» виявлялася вірним другом, а «милий старий» був на обліку в клініці для шизофреніків, маніяк і садист. Ні, подумав він, її нема в чому обвинувачувати, та й взагалі не поспішай з обвинуваченням, поміркуй добре, навіщо тобі сказав про все це Штірліц?