Выбрать главу

— А що все-таки сталося, Пабло? — спитав Еронімо (він називав Роумена не «Пол», а «Пабло», по-іспанському); сьогодні полковник був у ніжно-блакитному костюмі; він міняв ЇХ щодня, його гардероб, здавалося, складався з усіх барв веселки; дивлячись на Еронімо, не треба було гадати, який сьогодні день: у середу він надівав синій костюм, у четвер — бежевий, у п'ятницю — салатний, у понеділок неодмінно блакитний, а у вівторок — чорний, у цей день він доповідав керівництву. Генерал Еспіноза був людиною старої закваски, довго жив у Німеччині, чорний колір вважав найдостойнішим для чиновника, терпимо ставився лише до червоної чи блакитної краватки, та й то через те, що чорно-біло-червоне — це був колір нацистського прапора, а блакитне — символ фаланги, дуже патріотично.

— Що? — неуважно перепитав Роумен. — Я не чув тебе, пробач.

— Я питаю… В тебе якісь неприємності?

— Поки що — ні, — відповів Роумен. — Ти певен, що відомості про наше спостереження не оформлять як документ, про який доведеться доповідати генералові?

— Не думай про це.

— Я не можу про це не думати, Еронімо. Я не хочу, щоб про цей захід знав хтось, крім тебе.

— Не виключено, що про це дізнаються інші.

— Хто саме?

— Фернандес.

— Той, що воював у «Голубій дивізії»?

— Так.

— Отже, про це дізнаються його німецькі друзі?

— Навряд. Його син має їхати до Нью-Йорка. Він мріє дати хлопцеві вашу університетську освіту. Та й, крім того, тепер не дуже модно дружити з німцями… Ти помітив, що преса намагається всіляко підкреслити, що ми були нейтральні під час війни?

— Можеш пообіцяти Фернандесу допомогу… Я підтримаю його сина, простежу, щоб хлопцеві приділили увагу в Нью-Йорку, нехай тільки тримає язик за зубами…

— Гаразд, я з ним переговорю… Але гроші йому не потрібні… Його тесть купив фабрику в Севільї…

— «Приділити увагу» — цілком гутаперчевий вираз, Еронімо. Його можна трактувати всяк… Можна приділити увагу для того, щоб бідолашному хлопцеві не плюнули в обличчя за те, що його батько воював на боці Гітлера… Поясни йому, що в Штатах дуже не люблять тих, хто був з нацистами… У нас розмова коротка, зброю може носити кожен, право закріплено Конституцією — «для захисту власної гідності»… Передай, що я згоден з ним зустрітися.

— Добре. Я це зроблю.

— Поясни, що сьогоднішнє спостереження було потрібне не так для справи, як для мене особисто… Скажи, що я ревнивий старий і на цій послузі, яку ти мені робиш, мене можна зловити на гачок… І це буде вигідно не так дідусеві, як тобі, особисто тобі… Ну, і, звичайно, йому, Фернандесу…

Еронімо посміхнувся:

— Усе-таки американці невиправні люди; усім хочете нав'язати свою логіку, всім і в усьому. Не можна в розмові з іспанцем, в якому тим паче ти зацікавлений, вживати слово «вигода», Пол. Це не за правилами, не за нашими правилами, розумієш? Треба говорити про спорідненість душ, про закон дружби, про готовність на будь-яку жертву, про те, що тебе не цікавить користь, що ти ненавидиш тих, хто думає про вигоду, хай про неї думають арабські мудреці та єврейські гендлярі, ти повинен говорити про високе й вічне, лише тоді розпушиться поле для ділового співробітництва, де враховано всі ставки…

— Пусте, — посміхнувся Роумен, — коли виписуєш чек без усяких там, просторікувань, це теж не так уже й погано. Ми не вбачаємо нічого образливого в діловому партнерстві.

— А ми вбачаємо. Коли ти виписуєш чек і кажеш, щоб я витратив гроші на користь знедолених, це — за нашими правилами, хоч я на ці гроші одразу ж куплю діамант своїй подрузі… А коли ти тикнеш мені конверт на витрати, я змушений кинути його тобі в обличчя… Ми ж донкіхоти, не забувай цього, найраціональніші раціоналісти…

— Слава богу, ти — виняток.

— То я ж не іспанець. Мене переплутали в пологовому будинку, мати лежала в одній палаті з дружиною англійського дипломата, їй мене помилково підсунули в ліжко, у мене ж острівний менталітет, Пабло, я прагматик від народження, я почав складати гроші в дитинстві, як справжній інглез, — усміхнувся Еронімо, — іспанець гребує це робити, для нього головне — розмова про високе, мрія про нездійсненне, розумування про тлінність, а не земну суєту…