— Вона назвала готель, де збиралась зупинитися?
— Так.
— Який?
— «Мадрід» на Пласа-д'Іспанья.
— Хтось бронював їй номер?
— Вона сама надіслала телеграму з Осло.
— Іспанською?
— Так.
— Багато помилок у тексті?
— В мене склалося враження, що телеграму писав іспанець. До того ж дуже грамотний, це нечасто зустрічається… Ми ж не в ладах з граматикою, наша стихія — усне слово…
— В яких довідниках є цей готель?
— Цього готелю в довідниках немає, Пабло. Я вже перевірив…
— Ти слухаєш усі розмови із закордоном?
— Грошей не вистачить, дуже дорога втіха…
— Ти дізнався про все це з власної ініціативи?
— Ні. Я зобов'язаний давати звіт про тих, хто ввійшов у контакт з провідними дипломатами великих країн…
— Кому?
— Фернандесу.
— Ти вважаєш, що ним можна управляти?
Еронімо знизав плечима:
— На це запитання дуже нелегко дати певну відповідь. Але після того, як він здумав послати до вас свого сина, з ним можна буде говорити у скрипковому ключі: хлопець — його єдина дитина…
— На доктора Брунна в тебе нема нічого нового?
— Є.
— А чому ти мені нічого про це не сказав?
— Тому що ти мене не питав… Ти ж із ним працюєш сам, мої люди засікли твій інтерес до нього, я після цього зняв спостереження…
— Щось тривожне є?
— Не знаю, чи тривожне… Але цікаве, є… Він увійшов у контакт з Гонсалесом…
— З яким? У вас стільки Гонсалесів, скільки у нас Джонсонів.
— З тим Гонсалесом, який був заступником начальника розвідки у Франко в період громадянської війни…
— Як це йому вдалося?
— Вони були знайомі в Бургосі… Там доктор Брунн був відомий найближчим друзям під прізвищем Штірліц…
— Гонсалес ще й досі в опалі?
— Так.
— Чому Франко його звільнив?
— Генералісимусу не сподобалось, що Гонсалес виступив проти відправки в Росію «Голубої дивізії».
— А чому він був проти цього? Одержав злиток золота від ДПУ?
— Ні, зливків не одержував… Просто він добре знав ставлення іспанців до росіян… Він читав повідомлення агентури, знав усю правду.
— Франко теж знав правду, я гадаю.
— Ні. Йому не доповідали про те, що йому не подобалось. Він завжди говорив, що іспанці ненавидять червоних. Йому так було спокійно, розумієш? Він хотів у це вірити, і йому не можна було заперечувати.
— Тобі не вдалося послухати, про що Гонсалес розмовляв з Брунном?
— Це аси, Пабло… Вдома вони базікали про дрібниці… А потім генерал запросив Брунна у «Клуб Йєрро», вхід лише для своїх, еліта, мої люди не змогли туди ввійти, мокли під дощем, доки ті бенкетували й обмінювалися таємницями.
— Після цього ти за ними спостерігав?
— За генералом ми стежимо постійно. А за Брунном подивилися тільки денків зо два… Нічого серйозного не було…
— А несерйозного?
— Він зустрівся з Веласкесом…
— Хто це?
— Запитай у твоїх британських колег, у них на нього може бути хороше досьє.
— А, це той хлопець, який працював у Лондоні, а потім у нас? З дипломатичним картоном?
— Так.
— Де вони зустрілись?
— Що, ваші не стежили в ці дні за Брунном?
— Він утік від них.
— Так, він добре тікає від спостереження, цілком професійно. Ні, на жаль, нічим не можу тебе порадувати, Веласкес повіз його до себе на фінку, під Гвадалахару, туди не пролізеш…
— Усе?
— Усе. В мене створилося враження, що Гонсалес на прохання Штірліца підбирав якісь матеріали на німців у Аргентіні.
Роумен глянув на годинник, потер обличчя п'ятірнею, подивився на себе в дзеркало: червоних смуг не було; слава богу, заспокоююсь; Кріста нікуди не вийшла з дому і ні до кого не дзвонила; отже, вчора Штірліц зробив перший хід своєї гри; ні, їхньої гри; ну що ж, грайте, сучі діти, мені це на руку, подивлюся на вас у ділі; я навіть перестав злитися на нього; нічого не вдієш, він виконує свою роботу, я — свою, подивимося, хто перетягне канат.
— Ну, як? — спитав Роумен. — Посидимо ще з півгодини й підемо обідати?
— До обіду ще три години.
— Це до іспанського, — посміхнувся Роумен. — А до нашого — година. Гадаю, була фальшива тривога, Еронімо… Я не міг не звернутися до тебе по допомогу, але я недаремно питав, чи можна зробити так, щоб ця наша робота лишилася тільки нашою роботою…
І саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; надійшло перше повідомлення зовнішнього спостереження: з квартири кабальєро «Р» («Роумен») вийшла жінка; їй дали позначення «Б» («буена», «хороша»), підійшла до телефону-автомата, перевірившись перед цим, набрала номер… Апарат у будці один, тому слухати розмову, не викликаючи підозри, неможливо…