— Скоріш — друге, товаришу Сталін.
— Чому? Ви ж не нав'язуєте мені своєї думки, а лише відповідаєте на запитання. Велика різниця. То що?
— Я виходжу з того, що на Заході нам протистоять дві сили: із здоровим глуздом політики — а їх, мені здається, все-таки немало — відкрито виступають за продовження дружнього діалогу з нами. Противники, що ж, вони й залишаться противниками, нічого не вдієш. Але чим суворіше ми прореагуємо на такого роду інформацію, тим важче буде розсудливим політикам, тобто тим, хто хоче з нами дружити.
— Але ж ви вірите, що цю інформацію не сфабриковано для того, щоб ми зайняли тверду позицію? І — в такий спосіб — поставили наших симпатиків у скрутне становище?
— Треба перевіряти. Часу на це не було.
— А можливості?
— Є.
— Як ви думаєте, близьке оточення покійного Рузвельта примусить Трумена відректися од своїх слів, які він сказав на початку війни: допомагати потрібно тому, хто виграватиме битву: переможуть німці — німцям, візьмуть верх росіяни — росіянам?
— Думаю, він ладен зробити все, щоб ці його слова зовсім забули.
— А коли йому в цьому допомогти? А коли я зроблю все, щоб допомогти йому в цьому? Як вважаєте, він стоятиме за діалог?
— Не знаю.
— Добре, що відповіли чесно. Спитаємо в Громико. Скажіть мені ось що: ви, особисто ви, наважилися б на переговори з вищим гітлерівським воєначальником, не повідомивши про це мене?
— Ні.
Сталін посміхнувся:
— А може, Трумен добріший? Як-не-як демократія, вільні вибори, повна гласність?
— Саме тому на місці керівників американської розвідки я підстрахувався б санкцією президента.
— «Саме тому», — хмикнув Сталін. — Добре відповіли. Не подобається наша демократія, так? Гаразд, подумаємо, як нам треба діяти. Не довелося б брати уроки в режисерів Художнього театру: нехай навчать, як поводитися за столом переговорів про майбутнє світу з тим, хто спокійно живе у тому ж місті, де його військові дружньо приймають гітлерівського генерала… Документ мені залиште… І подумайте, як можна дістати докладнішу інформацію… Мабуть, з Іспанії? А втім, не мені вас вчити, робіть як знаєте.
ШТІРЛІЦ-І
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
Американець, який підійшов до Штірліца на мадрідській авеніді Хенераліссімо і запропонував пообідати й поговорити про те, що може мати обопільний інтерес, був цілком доброзичливий; бентежності, яка завжди супроводжує операцію викрадення чи арешту, на його обличчі не відчувалося.
— Обіцяю чудове меню, — додав він. — Як поставитесь до такої перспективи?
Листя платанів на широкій авеніді вже почало жовтіти, стало металевим, кольору чілійської міді; але осені не відчувалося; було тепло; Штірліц підставив обличчя під лагідне сонячне проміння і, якось дивно здвигнувши плечима, тихо відповів:
— А чого ж, можна й пообідати.
— Мені чомусь здавалося, що ви відмовитесь.
Штірліц знову глянув на американця: нічого собі, кремезний чоловік, подумав він, міцно збитий; вони взагалі здоровані; та й зрозуміло: воєн не знали, живуть далеко від тих місць, де розігрується трагедійне дійство, та й молоді, два століття історії — хіба це вік, дитинство.
Він чітко, аж жах бере, як виразно пам'ятав той дощовитий день, коли в тутешніх газетах надрукували промову Черчілля, виголошену «великим старим» у Фултоні; колишнього прем'єра Британії слухачам Вестмінстерського коледжу представив не хтось там, а сам президент Трумен, що надало цій промові характеру надзвичайного; протокол це протокол, в одному рядку часом викладено всю програму, яку готував цілий штаб політиків, економістів, військових, учених, розвідників та філософів протягом місяців, а то й років.
Прочитавши промову Черчілля двічі, Штірліц відклав газету, важко підвівся з рипучого стільця (три стільці стояли в його конурці, що називалася «номером», усі три рипіли на різні «голоси») і вийшов на вулицю; мрячив березневий дощ, хоч небо було безхмарне; люди шльопали по калюжах, сховавшись під парасольками; лише справжні кабальєро крокували без капелюхів, у легких пальтах — вода не кулі, не страшно, насамперед треба дбати про свій вигляд, непристойно ховатися від будь-чого, а тим паче — від дощу.
Він ішов містом бездумно, ніяк не міг зосередитись після прочитаного, та раптом збагнув, що він уже в центрі, навпроти американського посольства; у великий будинок безперестану заходили люди, була дев'ята година, початок робочого дня; він спинився біля газетного кіоска, став гортати газети й журнали, щоразу здригаючись, коли старенький продавець у величезному береті, по-піратському насунутому на очі, на одному було більмо, викрикував несамовитим голосом: