— Правильно, — кивнув Роумен. — Взагалі я дуже добре пам'ятаю ті рядки, які ви підкреслили напередодні нашої зустрічі, десятого чи одинадцятого… Про тортури.
— Винахід тортур — небезпечний винахід, — зразу заговорив Штірліц, — і мені здається, що це скоріш випробування терпіння, ніж випробування істини. Приховує правду і той, хто спроможний їх перенести, і той, хто не спроможний зробити цього. Я думаю, що цей винахід в основі своїй базується на свідомості нашої совісті, бо винному здається, що совість допоможе тортурам, примушуючи його визнати свою провину, невинному ж вона надає сили витерпіти тортури…
— Пам'ять у вас з дитинства така? — спитав Роумен.
— Ні. Я все забував, коли був хлопчиком.
— Бачите… А я все пам'ятав… Зате тепер став забувати… Замовте-но ще чогось випити.
— Вам — віскі?
— Звичайно, не «віші», — відповів Роумен, підвівшись. — А чому ви не п'єте?
— Сьогоднішню ніч один з нас повинен бути по-справжньому тверезим.
Роумен посміхнувся:
— Це теж Монтень?
— Ні, це я, — у тон йому відповів Штірліц.
— Це ви, — замислено повторив Роумен і знову подивився на годинник. — Я можу звернутися до вас з проханням?
— Звичайно. А втім, це не означає, що я його безумовно виконаю.
— Я дам вам три телефони, докторе. По першому ви попросите до апарата сеньйора Хайнца Достера. По другому — Адольфа Зайделя, а по третьому — сеньйора Еухеніо Парреда.
— Попросив. Далі?
— Вам ці імена не відомі?
— Ні.
— А Фрідріх Кальбах?
— Не чув навіть.
— Добре… Скажете кожному з них таке: «Я жду вас на чашку кави, надійшов контракт, треба обговорити умови, за яких ми його підпишемо. Тільки візьміть мої сигарети, тут продають лише «Дукадос». Таке прохання виконаєте?
— Виконаю. Час і місце зустрічі сеньйори Достер, Зайдель і Парреда знають?
— Так. Вони зразу ж прийдуть туди, куди мають прийти.
— Ці люди належать до ваших ворогів?
— Так. Я коли-небудь покажу вам їхні фотографії. Думаю, ви згадаєте ці обличчя; коридори РСХА були не такі вже й темні, щоб не помітити тих, хто йшов тобі назустріч.
— Зовсім світлі коридори, — відповів Штірліц. — Чорта помітиш, не те що обличчя того, хто йде тобі назустріч.
— Телефон унизу, докторе. Не заперечуватимете, якщо я буду присутній при ваших розмовах?
— А якби заперечив?
Роумен погасив сигарету в попільниці й підвівся зі стільця.
… Усі троє були на місці; запитань не ставили, відповіли, як по писаному, мабуть, словами відзиву; дзвінку не здивувалися, отже, Гаузнер не брехав…
— А зараз, — сказав Роумен, коли Штірліц поклав трубку, — не сердьтеся на мене і відійдіть убік, я повинен подзвонити сам…
— Я почекаю нагорі?
— Ні, почекайте тут. Тільки осторонь. Я секретничатиму, пробачте…
… Вутвуд вислухав Роумена, сказав, що він перенесе розмову з Чікаго на ніч, якщо справді Пол обіцяє йому нечувану сенсацію, і сказав, що приїде на автостанцію, куди прибуває рейс із Севільї.
… Еронімо все ще не відповідав: ні на роботі, ні на конспіративній квартирі, де вони завжди зустрічалися, його не було; Роумен подзвонив додому полковникові, зустріч з ним була дуже необхідна; служниця відповіла, що «сеньйор коронель поїхав у відрядження».
— Коли? — здивувався Роумен. — Ми ж бачилися напередодні мого вильоту, він нічого ні про яке відрядження не говорив, дивно.
— Зараз я покличу сеньйору, одну хвилинку, будь ласка. Сеньйора сказала, що Еронімо спішно вилетів кудись сьогодні вранці; о, він же ніколи не каже, куди їде, це справа службова, я не маю права цікавитись; ні, ні, він нічого нікому не просив передати, дуже шкодую, а хто дзвонить, пробачте?