Роумен задумливо поклав трубку; ось воно що, збагнув він. Тепер я ще ближче до фіналу. Його такий поспішний від'їзд, коли він справді поїхав, не випадковий. Його, мабуть, вивели з діла, я тепер позбавлений зв'язку з його відомством, допомоги не жди ні від кого… Отже, сьогодні станеться щось. Що?
— Що? — перепитав Штірліц і зітхнув. — Оскільки я не маю всього, що знаєте ви, будуватиму логічну схему, зовсім голу, а ви коригуйте, співвідносьте з тією інформацією, яка у вас є…
— Знаєте, я теж умію мислити логічно, гадаю, не варто мене цього вчити. Я поставлю вам запитання ще більш однозначно: що зробили б люди Гіммлера, якби хтось з табору їхніх противників дізнався цро те, чого він не мав права знати?
— А що в такому разі зробили б ви?
— Я думав би, що треба зробити, аби інформація, яка пішла до противника, стала дезинформацією. Я думав би, як можна її перевернути, спрямувати проти моїх ворогів.
— Часу вистачає?
— Ні.
— Це немаловажний фактор… Скажіть мені… Якою мірою і з якого часу справа вашого друга Ейслера може бути якимсь чином пов'язана з тим, що вас зараз непокоїть?
— Попали в десятку.
— А коли так, у чому уразливість вашої позиції?
— В її неуразливості, хоч як це дивно.
— Правильно… Отже, люди Гіммлера могли б піти двома шляхами: або вони влаштували б таку провокацію, яка зробить вас їхньою слухняною зброєю, — перевербування і таке інше, або вас мали знищити. Негайно. Сьогодні ж…
— Перше виключено, — відрізав Роумен, — їм нема на чому мене притиснути.
— Тоді їдьмо в посольство і бийте по ваших ворогах залпами інформації. Адже вам є що сказати?
— Чи захочуть мене почути, докторе? Як би цей залп не повернувся проти мене ще з більшою неминучістю, ніж можливий постріл Гауз…
— Я не образився, — сказав Штірліц, помітивши, як Роумен урвав себе. — То ваш клопіт, а не мій, ви вправі розпоряджатися іменами людей, нікому їх не відкриваючи.
— Я досить довго дивився у ваші очі, докторе… І я прийшов до висновку, що ви не відмовитеся сказати нашому журналістові Вутвуду про Рубенау, і про Фрайтаг, і про Кемпа, і про ту жінку, яку бачили з ним у Прадо… І навіть про те, як я прийшов до вас і дав вам справжні нікарагуанські документи…
— Вам вигідно запроторити мене в тюрму?
— Ні. Ви скажете, що можете висловитись лише після того, як послухаєте мої запитання, звернені до Крісти… Так, ми її скоро зустрінемо… Я люблю її… Ось у чому річ… Її звуть Кріста Крістіансен… Точніше Крістіна… Ви скажете те, що вважатимете за потрібне сказати, тільки після того, як Вутвуд — це наш кореспондент, він прийде до автобуса — запише показання Крісти… І мої… За нашими законами завжди мусить бути два свідки. Мене до уваги не беруть, якби для справи вистачило коїх і її показань, я не став би вас просити…
— Хочете вдарити по тих націонал-соціалістах, які втекли від кари? Я так вас маю розуміти?
— Так.
— Поясніть, яку причетність до цього має ваш друг Ейслер?
— Безпосередню…
— Є докази?
— Досить серйозні, хоч і непрямі…
— Ваша дівчина… Кріста… Їй є що сказати?
— Так.
— Вона вам призналася в чомусь?
— Вона любить мене.
— Вона вам відкрилася?
— Ні.
— Добре, давайте я послухаю те, що вона говоритиме вашому Вутвуду…
… Він не зміг цього зробити.
Його вразило обличчя Роумена, коли з автобуса «Сур-Норте» вийшли всі пасажири, а жінки, яку він чекав, не було. Його обличчя стало біле, мов крейда; коли він провів пальцями по обличчю, неначе скидаючи з себе маску, на лобі і щоках лишилися бурі смуги, ніби шкіру припекли розпеченим залізом.
Він кинувся в автобус, як атлет; рухи його були поривчасті й пружні; шофер, злякавшись чогось, сказав, що красиву голубооку сеньйориту з чорно-рудим кошеням у руках зустріли на двадцять сьомому кілометрі два сеньйори; судячи з того, як він описав їх, один з них, зрозумів Роумен, був Густав Гаузнер; другий — не Кемп, а хтось інший, прикмети не збігалися — ні колір волосся, ні форма рота, це можна приховати гримом, а зріст: був дуже високий.
— Сеньйорита зразу погодилася вийти з автобуса? — спитав Роумен. — Вона нічого не сказала вам чи своїм сусідам по кріслу? Не чинила опору?
— Ні, ні, інакше я відчув би погане, кабальєро… Вона зразу ж вийшла з сивим, і вони сіли в його машину…
— Яка машина? Штірліц підказав:
— «Шевроле»? На дверцях було щось написане?
— Ні, ні, це була інша марка, — відповів шофер, — Я думаю, це був «остін», в усякому разі, щось дуже старомодне…
… Ось чому вони відправили з Мадріда Еронімо, зрозумів Роумен, коли вони гнали в аеропорт Барахас; вони правильно розрахували, що я саме його попрошу перекрити вокзали й аеропорт; хто зараз скаже мені, чи полетіла чорноволоса дівчина з обличчям, усіяним веснянками, з красивим трикутним ротом і випуклим лобом з двома поперечними зморшками?!