Штірліц кивнув на останню рибину:
— Хочете?
Кемп розсміявся:
— Знаєте, боюсь, що таки хочу! Ви так апетитно їсте, так смачно це робите, що я, мабуть, не втримаюсь. А ви наїлись?
— Чорт його знає… Якщо почастуєте ще однією пляшкою, то, мабуть, не відмовився б від м'яса, ви казали, тут м'ясо теж чудове, так?
— Невже можете з'їсти ще й м'ясо?
— Тільки з вином.
— Погано не буде?
— Гірше, ніж є, не буває.
— Хочете завтра вранці прийти до нас у фірму?
— Неодмінно прийду. Дякую.
— Не тіште себе надією на великий заробіток. Спочатку більше як на дві тисячі не сподівайтесь.
— Скільки? Дві тисячі! Та це ж ціле багатство! Я маю п'ятсот песет і поки що не вмер з голоду. Дві тисячі… Якщо ви допоможете мені дістати таку роботу, буду вашим рабом до самої смерті.
— Гадаю, зможу. Ви сказали, що працювали в розвідці… У кого саме?
— А ви?
— Я ж говорив вам, — поморщився Кемп. — Я розумію, ви маєте право підозрювати, але ми з вами в Іспанії, слава богу, тут з розумінням ставляться до тих, хто виконував свій обов'язок перед рейхом… Я маю відрекомендувати вас шефам… Директор фірми Ерл Джекобс, славна людина, зовсім ще молодий, любить німців за вміння працювати, але відверто ненавидить тих, хто був з Гітлером… Я мушу придумати для вас якусь історію… Тільки тому я вас і розпитую… То допоможіть мені…
— По-перше, кожен, хто виконував свій обов'язок перед рейхом, був з Гітлером. По-друге, я не дуже люблю брехати. Так, я служив у розвідці, так, я, доктор Брунн, виконував свій обов'язок, яку тут придумаєш історію?
— Дуже просту. Я можу сказати Ерлу, що ви підтримували Штауфенберга і всіх тих, хто хотів знищити Гітлера влітку сорок четвертого. Так, скажу я йому, доктор Брунн справді був співробітником військової розвідки, але він ніколи не був в нацистській партії…
— Він вам повірить?
— А йому нічого не лишається робити. Йому потрібні люди, добре освічені люди, а таких в Іспанії немає, розумієте? Іспанці не люблять вчитися, їм аби пофантазувати та побазікати…
— Вони не вчаться тому, що курс в університеті коштує десять тисяч песет.
— Коли людина хоче вчитися, то знаходить будь-які можливості, — розлютившись, відповів Кемп. — Є народи, котрі запопадливі до знань і до роботи, а є ледарі; іспанці — ледарі.
— А французи?
— Не треба перевіряти мене, — Кемп знову засміявся, обличчя його стало лагідне, розслаблене, і Штірліц відчув, скільки зусиль потрібно було цій людині, щоб так різко зламати себе; напевне в нього на язиці крутилась відповідь, подумав Штірліц, і я знаю його відповідь, зміст її зводиться до того, що французи теж недолюдки: бабії й п'яниці; звичайно, вони не таке бидло, як слов'яни чи євреї з циганами, але все одно вони неповноцінні, варто подивитися на їхні брудні базари, на обшарпані стіни їхніх будинків, на їхніх жінок, безсоромно-розмальованих, у коротеньких спідничках, усі до єдиної шлюхи…
— Я не дуже вмію брехати, Кемп, ось у чому штука. Будь-хто, якщо він не безнадійний дурень, одразу зрозуміє, що я брешу. Ану, проговоріть мені те, що ви хотіли сказати цьому самому американському ділкові…
— Ну що ж, спробую… Тільки не перебивайте, я ж імпровізую… Дорогий містере Джекобс, я зустрів мого давнього знайомого доктора Брунна, чудовий лінгвіст, знає англійську, іспанську, трохи розуміє й по-німецьки, — посміхнувся Кемп. — Дипломований філолог, чесний німець, утік на Захід від російських полчищ… Під час війни виконував свій обов'язок на передових ділянках битви… Зараз живе тут, поки що не прийняв жодної з тих пропозицій, з якими до нього зверталися іспанські й британські фірми…
— Давайте розділимо проблему, — посміхнувся Штірліц. — Перше: ваша імпровізація… Я не знаю американці в, але я досить ретельно вивчав Секста Емпірика. Він говорив мудрі речі, приміром, при відсутності чіткого критерію стає неочевидним і справжнє, а розходження в думках про істину спричиняє до стримування від судження. Коли б ви розповіли мені, Джекобсу, історію доктора Брунна, я б утримався від рішення, тобто я не взяв би його, Брунна, на роботу. Так, так, саме так, Кемп… Послухайте, ви ж мені обіцяли ще одну пляшку… Думки бігають… Але це не страшно, ми їх візьмемо в кулак… Ви вмієте брати свої думки в кулак? — спитав Штірліц і навалився грудьми на стіл. — Умієте. По очах бачу. Я хоч і п'яний, але все одно можу аналізувати ваші слова… Ага, на чому я зупинився?