… Машина Hinca, старий «рено» з французьким номером, стояла біля автомобіля Кемпа; зараз я повинен зіграти сон, зрозумів Штірліц; буде час подумати, мені зараз є про що думати, бо я повинен змусити Кемпа на вчинок. Моя правда, весь цей обід у дона Феліпе зрежисовано від початку й до кінця, вони перебрали з «республіканцем», підставу треба вміти готувати, закон біржі не для розвідки, стрімкість необхідна лише в екстремальних ситуаціях.
Кемп вийняв з шухлядки, вмонтованої в щиток машини, жуйку:
— Відбиває запах, гвардія сівіль, якщо вони пас затримають, почує м'яту, а не вино. Я також трохи сп'янів…
— Ви думаєте, що я п'яний, коли говорите про себе «також»? Я не п'яний, Кемп. Я тяжко тверезий. Я просто не вмію п'яніти, такий уже в мене організм. Куди їдемо?
— Я ж сказав — до мене. Коли, звісно, хочете.
— Хочу. Ви одружені?
— Взагалі одружений… Родина живе в Лісабоні… Я тут сам. Ні, не сам, звичайно, за мною дивиться чудова бабуся…
— А дівки є?
— Хочете дівку?
— Звичайно.
— Іспанок немає, ви ж знаєте їхній кодекс, геть-чисто всі Дульсінеї. Але якусь там француженку можна знайти. Є парочка англійок у нашій фірмі, дуже запопадливі до любові, на Острові всі чоловіки грішать гомосексуалізмом, у них клімат поганий, сонця нема, а дівки страждають, ладні стрибнути на кожного стрічного мужчину.
— Нехай стрибають, — погодився Штірліц. — Щоб не впасти, коли почнуть стрибати, я зараз посиджу із заплющеними очима і розслаблюсь.
— Відпочиньте, звичайно, відпочиньте. У нас добрячих тридцять хвилин.
— Ви так повільно їздите? — здивувався Штірліц, сідаючи в крісло. — Гаразд, їдьте як хочете… Але ви не заснете за кермом?
— Постараюсь.
— Деяких треба розважати розмовами… Вас треба?
— Розслабтесь і відпочиньте. Мене не треба розважати розмовами.
— Гаразд. Ви мене заспокоїли, — мовив Штірліц.
А чого б мені, справді, не поспати півгодинки, подумав він. Отак, як сьогодні, я не пив і не їв майже півтора року. Мене ситно годував лише Герберт; мабуть, це був їхній перший підхід до мене, він був спритніший за Джонсона й за цього самого Кемпа, справжній ас, запитання ставив «по дотичній», зрисовував мене акуратно, не темнив: «я з братства, дорогий Брунн, зараз треба лежати на грунті, як підводний човен, коли море прочісують дредноути з глибинними мінами на борту. Збільшити допомогу ми поки що не можемо, але, гадаю, ситуація скоро переміниться. Згодні зі мною? Відчуваєте нові віяння в світі? Ні? А я відчуваю. Я ніколи не видавав бажаного за дійсне, навпаки, мені завжди дорікали за надмірний песимізм. Хто? Товариші по партії і СС Я закінчив війну у вашому званні. До речі, Вользен, ваше справжнє прізвище?» Штірліц тоді відповів, що розмовляти про професію він може тільки з тим, кого знає по РСХА. «Моїм шефом, як, між іншим, і вашим, був Кальтенбруннер, але він у тюрмі в Нюрнберзі. Одначе я переконаний, що ми досить добре підготувалися до умов боротьби в підпіллі, отже, я жду того, хто пред'явить свої повноваження на керівництво моєю діяльністю в майбутньому. Тій людині я й буду цілком підкорятися». — «Позиція, — згодився Герберт. — Сперечатися з цим неможливо. Кого ви готові вважати своїм керівником? Якщо не Ернст Кальтенбруннер, то хто?» — «Шелленберг, — відповів Штірліц, знаючи, що той сидить у тюрмі в англійців, і сидітиме довго, поки не дістануть від нього всієї інформації, є резерв часу. — Вальтер Шелленберг». — «Дуже добре, я відповім про ваші умови. Зі свого боку я підтримаю вашу позицію, можете мені вірити. Якісь прохання чи побажання у вас є?» — «Нема, дякую». — «А може, хочете встановити зв'язок з кимось з рідних, близьких, друзів?» — «Де Мюллер?» — «Він загинув». — «Коли?» — «Першого травня, поховали в Берліні».
Який же ти невдячний, сказав собі Штірліц. Вища форма невдячності — це безпам'ятність, навіть мимовільна; як же ти міг пам'ятати пісний обід цього Герберта і забути Педро де ля Круса, матадора з Малаги?! Адже він нагодував тебе пречудовим кочінільяс, не таким, звичайно, як у Бургосі в Клаудії, краще, ніж вона, їх ніхто не готує, а втім, готують, у Памплоні, в часи Сан-Ферміна, фієсти, але він запросив тебе після кориди і дуже смачно нагодував; не тебе одного, звісна річ, матадори завжди запрошують чоловік дванадцять, це в них прийнято — особливо після того, як закінчив бій з трофео, одержавши два вуха бика, якого вбив, — одна з найвищих нагород Іспанії.