Дедалі більше матадор подобався Штірліцу; він любив у людях надійність і шанобливість до тих, хто від нього залежав; Педро дивився на своїх бандерильерос та пікадора закоханими сяючими очима; «без вас я ніщо, кабальєрос, спасибі вам, ви були справжніми бійцями, я був у захваті від вас». Люди за сусідніми столами цмакали язиками: «Як сказано! як чудово сказано!» Ніхто так не цінить слова в застіллі, як іспанці та грузини: «Спочатку було слово» — як же інакше?
Такий хлопець не підведе, подумав тоді Штірліц, йому можна довірити листа, він не розпечатає й не віддасть тому, хто попросить про це; іспанці цінують довір'я; чим більше й відвертіше довіряєш йому, тим він вірніший дружбі, бо довір'я можливе тільки між друзями; я спитаю його, де він, зупинився в Мадріді, і прийду до нього завтра; я заплутаю тих, хто може стежити за мною, хоча навряд, я ніби чистий, кому я тут потрібен?
Штірліц приглядався до матадора; він умів дивитися так, що людина не помічала цього; недаремно займався живописом; погляд, як удар бандерильєю, стрімкий, неуважний, і ось уже вловлена манера слухати (а це ж так важливо, як люди слухають інших, за цим одразу постає характер); погляд — і в пам'яті назавжди залишиться манера говорити; догляд — і ти назавжди запам'ятаєш, як людина їсть і п'є, у цьому теж її характер; ні, він по-справжньому подобався Штірліцу, цей матадор.
Цедро пив дуже мало, їв ще менше, на запитання відповідай стримано, але дуже красиво; в кінці обіду підсунувся до Штірліца:
— Я поважаю вас, німців. Мій брат воював разом з вами в «Голубій дивізії» проти червоних. Його там убили.
Ні, подумав Штірліц, недаремно я постійно відчував сповитість; я відчуваю небезпеку шкірою; це відчуття стало моїм «альтер его», нічого не вдієш; не воно, звичайно, все-таки превалює в мені, по-перше, я логік, і тому мені дуже важко жити, бо кожне поривання душі автоматично, само собою зрозуміло, перевіряється холодним розрахунком, аналізом фактів та явищ, інакше не можна; якби я жив не так. на мене давним-давно чатував би провал. Стоїки твердили, що з трьох елементів — визначуване (думка), визначальне (слово) і предмет, що перебуває поза всім, — головним є визначальне. Епікурійці спростили цю позицію, вилучивши поняття «визначальне», піднесли того, хто бачить і судить про предмет, висловлюючи неправду чи правду словом; епікурійці полегшили собі життя, вони відмовлялися приймати ідею, думку як явище, що існує поза нами; «я — господар світу, я створюю його в своїй уяві так, як мені хочеться, істина чи брехня визпачається тільки моїм словом»; бідолашні епікурійці, моя робота їм не підійшла б, прогоріли б за один місяць, а то й швидше. А втім, і стоїки довго не протрималися б, примат слова нікого до добра не доводив, не слово визначає факти буття, а саме воно, буття, формулює з допомогою слова правду і неправду, як тільки слово перетворюється на сваволю, як тільки свідомість стає тираном буття, то починається шабаш неправди. Я завжди йшов за правдою факту, мабуть, тому й слова знаходив правильні; я не намагався підігнати життя під себе, це неможливо, хоч дуже спокусливо; життя обстругує нас і змушує — рано чи пізно — йти в його руслі, а як же інакше? Гаразд, годі тобі хвалити себе, подумав Штірліц, живий іще — і слава богу, думай, що тебе чекає, та й хропи стиха, щоб Кемп повірив у твою гру: голодне сп'яніння, розвезло, рано чи пізно язик розв'яжеться, обм'якнеш. От і готуйся до того, щоб розм'якнути достовірно. А для цього примусь себе виключитися, ти ж умів спати по п'ять хвилин, зате якою свіжою ставала голова, — якою чистою й зібраною, виключайся, ти ще маєш хвилин десять.
… Кемп поклав йому руку на плече через п'ятнадцять хвилин, пригальмувавши біля старовинного красивого будинку:
— Ми приїхали, Брунн. Як спалося?
— Я не спав жодної хвилини, — відповів Штірліц. — Я думав. І в мене голова розвалюється. Препогане діло, коли не нап'єшся досхочу. У вас є щось випити?
— Я ж казав: усе, чого душа забажає. Дома і я з вами відведу душу, ви ж пили, а я тільки за компанію, знаєте, як це прикро…
— Знаю. Я теж підтримував компанію, коли мені доводилось виконувати свою роботу.
— Ви знову за своє… — зітхнув Кемп, пропускаючи Штірліца в невеличкий ліфт, лише на дві особи, хоч кабіна з червоного дерева, дзеркало венеціанське, а ручки на дверцях латуниі, ручної роботи — вищирені пащі тигрів, дуже страшно.
Квартира Кемпа здивувала Штірліца: в старий іспанський будинок з його таємничими темними закутками, довгими коридорами й величезними вікнами, закритими дерев'яними віконницями, немовби вставили німецьку квартиру — багато світлого дерева (мабуть, липа), біло-блакитна кераміка, баварські ходики-зозуля, хірургічно чиста кухня-їдальня, великий хол з каміном; на стінах пейзажі Альп і Гамбурга, його маленьких вуличок біля озера.