Даллес весь похолов, коли одержав ці матеріали, закинув їх у свій сейф, попросив співробітників вилучити їх із загальних описів і затребував у свого помічника Геверніца докладну інформацію про те, як справи у Гітлера з проблемою «зброї відплати», але не на підставі даних американської агентури, а з першоджерела, добре, що майже всі архіви попали в його, Даллеса, руки.
Люди Геверніца провели досить скрупульозну роботу, з'ясували, що проблему атомної бомби в Німеччині спочатку курирував Герінг, але вермахт ставився до інформації про роботу над проектом в Штатах досить скептично. Агент А-2232 повідомляв ще в сороковому році, що хімічні заводи в Амарілло, на півдні Штатів, почали дуже інтенсивно виробляти гелій і що влада країни робить усе для організації максимальної секретності, пов'язаної з випуском саме цієї продукції.
Генеральний штаб вермахту відповів Канарісу: ця інформація не викликає ніякого інтересу і зовсім передчасно робити висновок, що між добуванням цього газу й виробленням важкого урану може бути бодай якийсь зв'язок, а інформація агентури має певний інтерес лише в тому розумінні, наскільки взагалі інтенсифікується робота промислових комплексів США.
Та Канаріс не переставав бомбардувати Кейтеля телефонними дзвінками, наполягаючи на тому, що інформація його агентури містить у собі винятковий інтерес і, він певен, вийшла на ключове питання, яке має політичне, а не тільки воєнно-промислове значення.
Однак штаб вермахту і в сорок першому році відповів Канарісу, що «збільшення виробництва гелію не має ніякої причетності до розвитку ядерної техніки, а пояснюється це зростанням флоту дирижаблів, що належали ВМС США».
Лише в сорок другому році, коли начальник розвідуправління люфтваффе генерал Шміт після розмови з Герінгом повідомив одному з шефів абверу Карлосу, що, на його думку, підтверджену до того ж довідкою СС штурмбанфюрера Вільгельма Ріктера (той відповідав за «гелієвий вузол атомного проекту рейху»), роботи в галузі ядерної техніки в США не стоять на місці, а, як вважає «дослідник Рунге, котрий має допуск до американської наукової літератури, просунулися далеко вперед». Ось чому штаб вермахту визнав за необхідне вкорінити в США агентуру, її мета — проникнення в таємницю ядерних досліджень США, якщо такі справді там є.
Саме тоді — це видно з документів Канаріса й Шелленберга — і виплив Вальтер Кохлер, причому його легенду, яку так неприпустимо-легковажно сприйняв Макайр, підготували в абвері, саме вона й дала можливість гітлерівському агентові без перепон збирати надзвичайно секретну інформацію, в той час як люди ФБР і Макайр, головний улюбленець Донована, гнали в Гамбург сущу дурницю, сподіваючись, що Берлін вишле на зв'язок з Кохлером цілу армію своїх агентів.
Даллес розумів: якщо він передасть у Вашінгтон ці подробиці, на кар'єрі Макайра можна ставити хрест; коли йому й пощастить відкараскатись од воєнного суду, то ні про яку роботу в урядових організаціях не може бути й мови. Після першої зустрічі з Макайром тоді ще, наприкінці сорок другого, Даллес знав, що ця людина вийшла з простої сім'ї, спеціальної освіти не має, зате має міцні щелепи, неабияку напористість і мріє про хорошу кар'єру. Діставши інформацію про те, як він, Макайр, — вільно чи невільно — сприяв засиланню в Штати німецького агента, який займався шпіонажем по атомній бомбі, Даллес затребував од своїх друзів у Вашінгтоні секретні дані про те, що ж таке насправді Макайр, що він зараз робить, хто його підтримує і що його може чекати в близькому майбутньому.
Відповідь він дістав вельми цікаву: «Зараз «Дикий Білл» перевів «М» у державний департамент, де він займається добором, оформленням на службу і контактом з тими кадрами розвідників, які перейшли з ВСС у дипломатичне відомство і працюють у посольстві. Очевидно, в найближчому майбутньому «М» матиме позачергове підвищення; цілком можливо, що саме він очолить весь відділ, що відає кадровою політикою. Нова адміністрація його активно висуватиме, бо він користується підтримкою директора ФБР Гувера і до того ж дуже добре зарекомендував себе на роботі в нашому консульстві у Мадріді, саме він завербував найсерйознішого німецького агента «К», гра з яким дала змогу дезинформувати спочатку Канаріса, а потім і Шелленберга в період підготовки операції вторгнення у Францію».