… У Даллеса вже тоді був у голові свій план: розгін ВСС, розміщення кадрів Донована по відділах державного департаменту, міністерства юстиції, Пентагону, штабів ВМС і ВПС, усе це для того, щоб згодом створити не тільки свою особисту розвідку, а й ударити по Доновану за те, мовляв, що він привів у ВСС величезну кількість червоних, які працювали не так на Рузвельта, як на Сталіна.
Даллес уже тоді розумів, що дипломати, та й політики, не зможуть зробити того, що задумав зробити він: не тільки в Західній Європі, а й на півдні Американського континенту, а також і в країнах, що попали в зону радянського впливу. Не було, вважав він, таких людей у Вашінгтоні, які б мали відчайдушну мужність, щоб повернути Америці втрачені позиції, і не лише в Чілі й Аргентіні, айв Угорщині, Югославії та Чехословаччині.
Так, звичайно, ця робота не вписується в норми загальновизнаних статей міжнародного права, але саме тому й були йому потрібні люди, які виконували б його накази куди заповзятіше, ніж накази свого безпосереднього начальства. Високий професіонал, Даллес, обмірковуючи категорії вихідні, глобальні, ніколи не цурався чорнової роботи; проблему оформлення ділових стосунків як зі своїми, так і з противником, котрий ішов на контакт, вважав ділом основним; якщо ти змушений постійно думати про те, чи контрагент вірний тобі, чи не веде подвійної гри, чи не віддає тебе іншим, серйозна комбінація просто неможлива, бо вона в принципі має бути подібна до змови між закоханими, цілковите довір'я одне одному, ніяких сумнівів у чесності партнера…
Тому, прилетівши з Геленом у Штати, Даллес запросив Макайра на ленч, був надзвичайно привітний, згадував ризикований політ молодого колеги в Женеву; люблю відважних людей; діждався, поки Макайр сам зачепив Кохлера, і зразу ж завдав йому нищівного удару, вийнявши з кишені довідку про те, хто такий Кохлер, що він робив у Штатах насправді і якої шкоди міг би завдати «Манхаттенському проекту», якби Гітлер не був істеричним кретином, а його «палладіни» — полохливими маріонетками, що боялися сказати бодай одне слово, яке б ішло врозріз з відчуванням «великого фюрера».
Макайр став блідий, аж синій; Даллес помітив, що співрозмовник, мабуть, голиться майже від самих повік — отакий щетинистий; борода закрила б усе обличчя, якби він не голився так старанно, очевидно, двічі на день.
— Що робитимемо? — спитав Даллес, не назвавши його ні «містером Макайром» — коли б зрозумів, що має справу з дурнем, ні «Бобом» — як називав його тільки п'ять хвилин тому.
Макайр хруснув пальцями, що було протиприродним усьому його фізичному й духовному складу: важкий, сильний, самозакоханий, впевнений у майбутньому, він зламався, пальці крутив, як дівчина на першому прийомі у гінеколога, і дивився на Даллеса переляканими очима, що стали, як у рака, витріщені й круглі, без будь-якого виразу, з самим лише нервовим полиском…
— Я не знаю, Аллен… Це такий жах… Ви повинні допомогти мені…
— Як? — поцікавився Даллес. — Яким чином?
— Я не знаю… Не мені вам підказувати… Я готовий на все, я…
— А на що ви можете бути готові? На те, щоб ми закинули вас у Японію й ви принесли відомості, що Шелленберг не переслав японцям вашої інформації? Чи заспокоїли Трумена, що копія ваших шифровок не попала в Кремль?
— Моїх шифровок?!
— А що, Кохлера я привіз у Штати? Чи Геверніц?
— Але я навіть не міг собі уявити…
— Гаразд, Боб, — сказав Даллес, збагнувши за цю мить те, що він хотів збагнути, — пишіть на моє ім'я лист… Абсолютно чесний, з усіма подробицями, не намагаючись вигородити себе… Викладіть усе так, як ви б розказали богу. Завтра ввечері ваша сповідь має бути в мене. Я спробую погасити пожежу. Я на вас ставив, Боб, і мені дуже прикро, що ви мимоволі спрацювали на руку Гітлеру… А зараз — вище вашу красиву голову з ранньою сивиною! Усміхайтесь і думайте про те, що у вас є друзі, — це допомагає жити.
— Але ж мені справді нема в чому сповідуватись, Аллен! Чи не думаєте ви, що за цим стояла якась користь?
— Боб, тільки не робіть помилки. Ви на грані того, щоб зробити непоправну помилку: тобто сказати мені половину правди. Я знаю, я к роблять суперагентів. Я спостерігав за роботами, подібними до вашої з Кохлером, і дивився на це крізь пальці, бо з самого початку здогадувався про те, що сталося, і страхував своїх хлопчиків. Я розумію, як нестримно вам хотілося вискочити, Боб, я все це прекрасно розумію… Але як усе сталося? На чому вас обійшов Кохлер? Чому ви так безсумнівно вирішили поставити на нього — напишіть мені про це… Зрештою, я мушу переконатися у вашій щирості… Ви, сподіваюсь, не думаєте, що я піду на те, щоб приховати ворога, навіть коли він мені й симпатичний… Я можу простити помилку, але не зраду.