І він заснув, немов провалився в темряву.
… На грані між сном і пробудженням Штірліц раптом побачив величезний луг, геть-чисто білий, бо весь був укритий польовими ромашками, і по цьому білісінькому лугу йшли Сашенька і Санька; вона зовсім ще молода, він ніколи не бачив її іншою, а Санька був у німецькій формі без погонів, але чомусь босий, ступні зовсім воскові, з синіми жилками холодних, неживих вен; якщо Сашенька здавалася веселою, близькою, живою, то син — через ці страшні воскові ноги — був весь попелястий, наче нереальний, і навколо його голови вився рій червоної мошкари.
Він схопився з диванчика; було ще темно, отже, спав не більше як годину; чоловік на ліжку згорнувся клубком, поклав долоню під щоку, цмокав, як мала дитина. Це солодке цмокання чомусь розлютило Штірліца; він витяг сигарету, закурив, важко затягся й сказав:
— Послухайте, треба й честь знати, в мене ноги затерпли.
Чоловік на ліжку більше не цмокав, затаїв дихання і — Штірліц відчув, це — напружився.
— Ви ж розмовляєте по-англійськи, — сказав нарешті чоловік, відкашлявшись, — я погано розумію німецьку.
— Лягайте на диван, я хочу поспати на своєму ліжку, — сказав Штірліц. — Ноги звело.
— Я чекав вас з дванадцятої, пробачте за вторгнення… Я міняв скат, саме я мав підібрати вас на дорозі, вам же говорили мої колеги про голубий «форд».
— Говорили… Чому ж так довго міняли скат? Я йшов хвилин двадцять по шосе, все ждав, коли стрельнуть у спину.
— Я завжди стріляв у лоб, ми ж не гестапо. — Чоловік підвівся з ліжка, потягся так, що Штірліц почув, як хруснули його суглоби, ввімкнув світло й, посміхнувшись, сів на стілець біля перехнябленого маленького столика. Рання сивина робила його обличчя благородним, очі були круглі, синювато-чорні, розумні, із смішинкою. — Це ж я мав нагодувати вас казковим обідом. Доведеться ждати до ранку, підемо казково снідати.
— Ви, мабуть, недавно в Іспанії, — озвався Штірліц, не підводячись з диванчика. — Тут не буває інституту казкових сніданків; у «Рітці» дають каву й джем з булочкою, не розженешся: треба чекати десятої ранку, коли відчиняться іспанські таверни, лише там можна поласувати восьминогом, ковбасками й тартільєю…
— А зараз тільки сьома, — сказав чоловік, поглянувши на годинник. — Здохнеш з голоду. Може, поки що обговоримо ряд питань, які становлять взаємний інтерес? Ви не проти?
— Давайте, чому ж не обговорити. Вас як звати?
— Це не так важливо. Мало як можуть звати чоловіка. Шарль. Чи Магомет. Іван. Важливо те, що я прийшов до вас з пропозицією. Я представляю американську розвідку і зацікавлений у тому, щоб познайомитися з вами ближче. Я щойно одержав деякі відомості з Вашіигтона, пов'язані з вами і з вашим минулим. Приглядався я до вас досить довго, довелося попрацювати в німецьких архівах, страшенний хаос; мабуть, усе-таки багато документів пропало, але по фотографіях я зробив висновок, що доктор Брунн і пан Бользен — та ж сама особа.
— Послухайте, Магомет, — похмуро всміхнувся Штірліц, але говорити далі не міг, бо чоловік раптом засміявся так, що аж за живіт узявся; сміявся він голосно, заливчасто, зовсім по-дитячому; це також зіграти важко, подумав Штірліц; очі в нього пташині, а такі бувають у дітей; поглядаючи, як регоче незнайомий, Штірліц також усміхнувся і повторив: — Магомет, якщо ви про мене все знаєте, то мені незручно розмовляти з вами, нічого не знаючи про вас. Мені за вчорашній день і сьогоднішню ніч набридли ігри. Хочу ясності.
— Буде ясність. Тільки спочатку скажіть мені, куди ви зникли з дороги?
— Спочатку я вислухаю вас і в залежності від цього прийму рішення: сказати вам правду чи утаїти її.
— Ні, містере Бользен — Брунн, у вас немає альтернативи, та й права вибору ви позбавлені. Вирішуватиму я, а не ви. — Гість витяг з кишені конверт, підійшов до дивана, простяг Штірліцу. — Подивіться.
Там були відбитки пальців, його пальців; Штірліц був певен, що саме ці «пальці» йому показував Мюллер, коли привів у підвал гестапо й вимагав відповіді на одне лише запитання: як ці «пальчики» могли потрапити на чемодан російської радистки; але Штірліц помилявся; відбитки пальців — як це свідчило з напису на звороті — були копією із справи «Інтерполу», заведеної двадцять третього березня сорок п'ятого року в Швеції у справі про «вбивство доктором Бользеном громадянки Німеччини Дагмар Фрайтаг».