— Їдьмо на базар?
— Їдьмо.
— Тільки нічого не питимемо… О дванадцятій тобі треба бути в Ерла Джекобса, в ІТТ.
— З Кемпом?
— Ні, до Кемпа ти прийдеш об одинадцятій. Він сидить на другому поверсі, сімнадцята кімната, секретаря в нього немає. До речі, він один з тих двох, хто мене цікавить. З грудня сорок четвертого він був у вашій поганій резидентурі в Лісабоні. Ти подружися з ним, Бользен. Чи Брунн, як тобі зручніше… Він дуже велика паскуда, цей Кемп, який насправді Ріхард Віккерс, чи то майор, чи то підполковник, зі своєю жінкою живе сепаратно, вона спить з двома неграми в Лісабоні, дуже сексуальна, мабуть, маніячка, її сестра працювала з доктором Вестриком, є такий сучий син, який лизав зад Гіммлеру, був членом CG, а тепер видає себе за нашу людину, представляє інтереси ІТТ у Німеччині і бореться за демократію. Мене цікавить, чим займався цей самий Віккерс — Кемп до січня сорок п'ятого. Друзів у нього немає. Він нікому не вірить, жодній людині на світі. З аристократичної сім'ї, народився під Гамбургом, про родичів ми знаємо мало. Дуже часто бачиться з Ерлом Джекобсом. Теж бидло, наше бидло, але не краще за ваше. У сорок першому був проти того, щоб ми вдарили по Гітлеру. В сорок п'ятому кричав «ура» й надів військову форму, грабував разом зі своїм братом Німеччину. Правильно робив, тільки треба було трофеї передати країні, а не набивати свої кишені. Будь з ним обережний. Пильнуй.
Пол Роумен відчинив двері, вийшов перший, стукаючи важкими черевиками; по-хлоп'ячому прудко спустився вниз, швидко пішов вулицею, не обертаючись на Штірліца, повернув за ріг вулиці, там стояв голубий «форд».
Уже в машині Роумен сказав:
— Хорст Ніпс… Це ім'я тобі щось говорить?
— Республіканець? Працює у французькому банку?
— Він такий республіканець, як я нацист. До квітня сорок п'ятого він був помічником начальника відділу досліджень у Ріббентропа, займався Латинською Америкою. Це номер два. Сім'я живе в Аргентіні, дружина й троє дітей. Тут легалізований. Має величезні зв'язки в Мадріді. Залегендований цілком надійно. Дістав аргентінське громадянство. З робітників, був штурмовиком, його послали вчитися в Гейдельберг, потім направили в міністерство закордонних справ, коли там почали переслідувати кадрових дипломатів, які не вступали в твою смердючу нацистську партію… Мені треба роздобути їхні зв'язки. Завдання зрозуміле?
— А тобі? — спитав Штірліц і посміхнувся. — Ти своє завдання зрозумів?
ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ — I
«Полу Роумену,
посольство США, Мадрід, Іспанія,
21 листопада 1945 року
Дорогий Пол!
Тільки сьогодні я нарешті спокійно випив, спокійно подивився в очі Елізабет, спокійно погрався з Майклом і Джозефом у сищиків і гангстерів, спокійно пройшовся по дому, немов заново його оглядав, і спокійно ліг спати. Правда, заснути не міг, хоч це не від образи й розуміння повної безвиході, а від того, що страшенно перехвилювався за останні два місяці. Отже, не сердься, що я не відповів тобі, просто не міг сісти за стіл.
Завтра я вилітаю в Голлівуд, звідти напишу тобі, розповім, як я там улаштувався, бо я розпрощався з Вашінгтоном, очевидно, назавжди.
Але давай до ладу, ти ж відірваний від дому, живеш, зогрітий мавританськими вітрами, втішений співом хітан, а тому навіть не можеш уявити, що тут коїться з твоїми друзями.
На початку вересня мене викликав Роберт Макайр і почав розпитувати про життя-буття, про те, чи цікаво мені працювати в умовах миру, чи не скучно, чи не тягне мене поїздити по світу.
Звісно, я відповів, що тільки дурень відмовиться. Він спитав, куди мені хотілося б поїхати. Я, звичайно, поцікавився, що буде з Елізабет і хлопчиками, може, нарешті настав час, коли родина має право подорожувати разом з нами. Макайр відповів, що йдеться саме про те, щоб я поїхав на роботу за океан, ясна річ, з родиною. «ВСС кінчилось, — ошелешив він мене, — усі ми переходимо на роботу в державний департамент, там створюється управління розвідки; дипломат, само собою зрозуміло, один не подорожує, неодмінно з родиною, інакше підсунуть у ліжко дівку і ти видаси їй усі секрети, якими напхана твоя голова».
Ми посміялися; я сказав, що рішення про передачу кадрів ВСС у державний департамент абсолютно безглузда ідея, ми не вживемося під одним дахом з дипломатами, по-різному виховані, звикли до різних методів мислення. Макайр погодився зі мною, але зауважив, що я неправильно визначив причинні зв'язки: «Ми з ними вживемося, бо нас навчили вживатися і з дияволом, — сказав він мені, — вони не захочуть ужитися з нами, ось у чому річ; каста; політика; з їхнього погляду, ми належимо до клубу асенізаторів історії».