«Скажіть, — перебив мене алюмінієвий, — а ви не розмовляли з Лянресі про Іспанію?»
«Ми з ним розмовляли про те, як розмінувати ті будинки, яким загрожувало знищення, і ще про те, як пройдуть зв'язкові до наших передових частин».
«Але після того, як ми ввійшли в Париж, ви, мабуть, зустрічалися з ним?»
«Після того як ми ввійшли в Париж, я без просипу пиячив тиждень. З нашими».
«З ким саме?»
«З Полом Роуменом, Джозефом Олсопом і ЕрнестомХемінгуеєм».
«Роумен зараз працює в Іспанії?»
«Його перевели до вас наприкінці війни».
«Так, так, я його пригадую, я з ним розмовляв у цьому ж кабінеті. Він марксист?»
«Він такий же марксист, як я балерина».
«Ви просто не в курсі, він же учень професора Кана, а той ніколи не приховував свого захоплення доктриною єврейського дідуся».
Отже, ти у нас марксист, зрозумів?
Потім алюмінієвий спитав, чи це той Хемінгуей, який писав репортажі про Іспанію, я відповів, що він писав не тільки репортажі, а й книжки. Алюмінієвий сказав, ніби він щось читав, але не пригадує що саме, йому не подобається манера Ерні, дуже багато брутальності, жахлива фраза, якась базарна мова, та й, крім того, він занадто романтизує професію диверсантів, малює над їхніми головами німб, це він робить тому, бо не знає життя. «Я сам ходив у розвідку у Франції в сімнадцятому, — розказував він, — повзав на животі під німецьким дротом, щоб вивідати їхнє розташування, я пам'ятаю, як це було». Я зрозумів: він, мабуть, не читав «За ким подзвін», а лише чув думку тих, хто не любить Ерні, а його багато хто не любить за те, що дуже популярний, мені здається, він ні в чому не ідеалізує Джордана, а навпаки.
«Ну, бог з ним, з тим Хемінгуеєм, давайте повернемося до наших справ, — вів далі алюмінієвий. — Що вас найбільше цікавить: консульська робота, політичний аналіз чи вивчення економічних структур тих країн, де вам, можливо, доведеться працювати?»
Я відповів, що найвигідніше було б використати мене по тій спеціальності, якої нас навчили Донован і Даллес, коли ми боролись з нацистами.
«Добре, — погодився алюмінієвий, — я передам ваше побажання керівництву, зателефонуйте <в європейський відділ, скажімо, в понеділок»;
Розмова була в четвер, ми поїхали з Елізабет у Нью-Йорк, залишивши хлопчиків у її матері, чудово провели уїк-енд, провідали Роберта й Жакі, згадали минуле, потім подивилися спектакль про те, як радикуліт стає головним стимулом для людини, яка мріє про кар'єру танцівника, було дуже смішно; у Діка зустріли Бертольда Брехта й Ганса Ейслера, вони затівають у Голлівуді грандіозне кіно, Ейслер просив передати тобі вітання, а Брехт сказав, що ти його просто зачарував, коли приїжджав до нього в сорок другому консультуватися по наці, перед тим як тебе вирішили закинута до них у тил. Брехт хотів написати тобі, але був страшенно заклопотаний і, як завжди, неуважний, твою адресу спочатку ткнув у кишеню штанів, потім поклав у портфель, а тоді сховав у піджак і, мабуть, загубив. У суботу ми славно пообідали в Чайна-тауні, подивилися — ще раз з тим же захопленням — чаплінського «Диктатора» і повернулися додому щасливі украй. У понеділок я набрав телефон, який дав мені алюмінієвий, там мене вислухали й попросили передзвонити в середу. Мені це не дуже сподобалося, але що вдієш, жодна державна установа з традиціями не може обійтися без бюрократії; справді каста, хай їм чорт. Подзвонив у середу; призначили на п'ятницю, знову марно. Тоді я поїхав до наших, але мені сказали, що Макайр уже в Європі, негайне відрядження; повний розгардіяш, як у фірмі, що зазнала банкротства. У понеділок алюмінієвий сказав, що мене не можуть узяти на роботу в державний департамент. Я був страшенно цим приголомшений: «Чому?» — «Ми не коментуємо». Тоді я подзвонив Аллену Даллесу й попросив його знайти для мене кілька хвилин. Він зразу погодився, вислухав мене, підтримав, що треба боротися, й пообіцяв допомогти. У четвер я ще раз подзвонив йому, він відповів, що департамент уперся, їх, бачте, непокоять мої контакти з комуністами. «Треба переждати, Грегорі, — мовив він, — почекайте, як казав Сталін, буде і на нашій вулиці свято».
Сам розумієш, на війні ми, звісно, не могли думати, що треба відкладати гроші, і коли підійшов строк платити внесок за будинок, мені стало не по собі. Я знову подався до наших, намагався поговорити з Донованом, але його відрядили до Нюрнберга заступником нашого обвинувача, потрошитиме нацистських свиней. Стіменс, який мене прийняв — ти його пам'ятаєш, він відав контррозвідкою, шукав зрадників дома — теж пообіцяв, що спробує допомогти, але з державним департаментом розмовляти важко, чинуші, бояться власної тіні.