— Про співробітництво.
— Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».
— Я відмовився б.
— Припустимо.
— Я відмовився б, — повторив Штірліц.
— Як ви потрапили в Іспанію? — ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.
— Вас не ознайомили з моїм досьє?
— В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?
— З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.
Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:
— Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.
— Я вже служу? — поцікавився Штірліц. — Усе як належить оформлено?
Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.
— Чорт візьми, я винен, пробачте! — Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. — Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.
Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».
— Це треба підписати? — спитав Штірліц.
— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.
Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.
— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?
— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…
— А не першого травня?
— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.
— Хто переправив?
— Я не знаю тих людей. Мабуть, СС. Чи партія…
— Чому до вас виявили таку шану? В тій метушні, яка тоді панувала в Берліні, це виглядає дивно.
— Мене врятувало те, що я був у формі. Моє звання — штандартенфюрер, це досить високе звання, мене зобов'язані були рятувати, ми, німці, люди субординації й обов'язку. Це для вас важливіше, скільки золота у людини в банку, ніж на погонах.
— Виправимо.
— Спробуйте.
— Про що вас просив Пол?
— Про те, щоб я виконував усе, що ви мені доручите.
— А ще?
— Його цікавив містер Кемп.
— Ще?
— Усе, мабуть.
— Ну й чудово. Кемп розумний, я покладаю великі надії на нього. Ваші міркування підуть йому на користь. Якими питаннями ви займалися в розвідці?
— Я виконував особисті доручення Шелленберга.
— Хто це?
— Він був начальником політичної служби рейху.
— Його вбито?
— Ні. Як я чув, він тепер в англійців.
— Ви працювали в регіональному відділі? Чим займалися? Західна Європа, Штати, Росія? Близький Схід? Китай?
— Ні, певного регіону в мене не було. Шелленберг використовував мої знання англійської й іспанської мов, доручав досліджувати деякі матеріали про Австралію, Мадрід… Якось я готував йому довідку на генерала Самосу, по-моєму, напередодні зустрічі з ним нашого нелегала, здається, в сорок другому році… Йшлося про німецькі кавові плантації, які диктатор привласнив собі в грудні сорок першого…
— Зустріч Самоси з вашою людиною відбулася?
— Не знаю. Це можна подивитися в архівах СД, пов'язаних з роботою нелегалів на Латинську Америку. Кодове позначення цих архівів, якщо мені не зраджує пам'ять, С-579-А.
— Як?
— С-579-А.
Джекобс зробив невеличку помітку на квадратному аркушику паперу, який лежав на журнальному столику; Штірліц побачив, що стосики такої ж форми лежали і на його робочому бюро, і на довгому столі засідань, і на підвіконні з мореного дерева, такому широкому, що можна було сидіти на ньому, спостерігаючи за життям вулиці.
— Далі…