ШТІРЛІЦ-ІХ
(Бургос, жовтень сорок шостого)
Він не знав, скільки часу тривало розслаблене забуття, в яке він провалився, тільки-но голова впала на подушку.
Він прокинувся, бо йому здалося, ніби хтось торкнув його плече. Але в номері нікого не було; тиша, звична самотність; тільки тут просторо, не так, як у мадридському пансіонаті; два вікна, альков, велика ванна; людина швидше звикає до маленького простору; тут, у величезному номері, Штірліц почувався невпевнено.
Спи, сказав він собі. Ти вирвався. Завтра ти будеш ка кордоні, тому треба як слід відпочити; усе вже позаду, ти повернешся на Батьківщину, тільки наберися зараз сили, ти мусиш бути зосередженим і міцним, завтра передбачається важкий день, але ти зробиш усе, що задумав, тільки тверде бажання дає перемогу, ти переможеш. Повернись ца правий бік, як учив батько, і лічи до ста, умить заснеш. Ні, заперечив він собі, я не засну, і це дуже погано, справді погано, бо зовсім буду кволий, а коли задумано головне діло, треба відчувати своє тіло зібраним, а мозок ясним, готовим на швидкі, але добре обмірковані рішення.
Він подивився на годинник — пів на третю; а я хотів прокинутися о сьомій, не вийшло. А може, висплюся в автобусі? Ні, в автобусі не поспиш, ніде в світі немає таких галасливих і веселих людей, як в Іспанії, та й їхати доведеться через ті місця, де я був дев'ять років тому; повернення в молодість — якщо тридцять сім років дозволяється вважати молодістю — б'є по нервах, я не зможу не думати про Яна Пальму, про Васю, який був Базилем, про прекрасну Клаудію, я не зможу не згадувати, як мені влаштували перехід за лінію фронту до наших, до Володимира Антонова-Овсієнка і Михайла Кольцова.
Штірліц устав з ліжка, світла не вмикав, зловив себе на думці, що все ще боїться хвоста, хоч вважав, що стежити зараз не повинні, знайти його практично неможливо, тим більше в суботу, в поліції теж працюють люди, мають же вони право на відпочинок; будь ласка, відпочивайте собі, любі жандарми, пийте, гуляйте з подругами, спіть, тільки не сидіть у своїх кабінетах на Пуерто-дель-Соль біля телефонних апаратів, не треба, сядете післязавтра, коли мене вже не буде у вашій країні…
Він підійшов до столу, на якому стояв великий приймач; Штірліц не слухав іноземного радіо відтоді, як опинився в Іспанії, бо в його пансіонаті старий портьє мав репродуктор, що передавав повідомлення однієї лише мадрідської станції, а знайомих у нього не було — він не мав права їх заводити без санкції зв'язкового з ОДЕССи, а то не дадуть дотації, а за що жити, — то й інформації, крім тієї, яку організовували франкісти, він не мав, про реальний стан у світі скоріше здогадувався, ніж знав, а він належав до тих людей, що вірили тільки факту, а не домислу, бо з нього ніякого пуття — розслаблююча мозок маніловщина, безвихідність…
Напевно, не працює ця старезна бандура, подумав Штірліц, вмикаючи приймач; але він помилився, бандура працювала, та ще й дуже добре. Він довго ловив Москву; безрезультатно. Німеччина — як східна зона, так і західна — передавала фокстроти; Париж вальсував; пощастило з Англією — він знайшов станцію, що транслювала передачу з Нюрнберга; оглядач коментував промови правозаступників; докладніше зупинився на виступі адвоката, який захищав Альфреда Розенберга, цитував уривки з промови:
— «У липні 1942 року Борман писав Розенбергу. Зміст листа Бормана, якого в оригіналі не існує, зводився ось до чого: слов'яни повинні на нас працювати, а ті, кого ми не можемо використати, нехай помирають. Піклуватися про їхнє здоров'я непотрібно. Плодючість слов'ян небажана. Освіта небезпечна. Досить і того, що вони зможуть рахувати до ста. Кожен освічений росіянин — наш ворог у майбутньому. Релігію ми залишимо їм як засіб абстрагуватися. Що стосується їхнього постачання, то забезпечити потрібно лише найнеобхіднішим. Ми — пани і повинні одержувати все у першу чергу.
На цей лист найближчого співробітника Гітлера Розенберг міг дати лише одну відповідь: удати, що він згоден, зробити уявну поступку. Така дивна зовнішня переміна в настановах начальника викликала занепокоєність у східному міністерстві.
Розенберг, даючи показання, сказав, що він погодився з цим тільки для того, щоб заспокоїти Бормана і Гітлера…
Дванадцятого жовтня сорок четвертого року Розенберг через Ламмерса передав фюрерові прохання про відставку…
Не діставши відповіді на своє прохання про відставку, Розенберг не раз намагався поговорити особисто з Гітлером, але марно».
Господи, яка коротка людська пам'ять, подумав Штірліц. Розенберг, бачте, подав прохання про відставку! Але ж у жовтні сорок четвертого наші війська стояли під Варшавою; батьківщину звільнили від німців ще в серпні, а що було робити міністрові «східних територій»?! Без міністерства і без територій?! На що сподівається адвокат, говорячи про відставку в тому залі, де сидять представники армій переможців?! Якщо переможені намагаються забути все, що тільки можна забути, то все пам'ятають переможці! Вони просто не мають права забувати, це жахливо, коли люди забувають історію! У цьому приховано якусь страшну невдячність, а ніщо не карається так жорстоко, як невдячність, — не лише в людському, а й у державному смислі! Скільки прикладів зберегла історія, коли держави, що зрадили основну ідею, — як це було, приміром, з республіканським Римом, — були поховані під уламками тієї споконвічності, на якій і утвердилась їхня велич… Адвокат вів далі: