— … Як приклад особливої жорстокості підсудного обвинувачення не раз указувало на так звану акцію «Сіно». Ідеться про план командування центрального фронту евакуювати із зони операцій п'ятдесят тисяч дітей, бо вони були великим тягарем у зоні операцій, до того ж більшість з них не мала батьківського догляду… Розенберг як імперський міністр у справах східних окупованих областей був спочатку проти цього, тому що, по-перше, він боявся, що цей захід може розглядатися як викрадення дітей, і, по-друге, тому, що ці діти не можуть сприяти значному зміцненню воєнної сили. Начальник оперативно-політичного штабу зв'язався з Розенбергом і передав йому, що центральний фронт надає вирішального значення тому, аби діти потрапили в імперію не через генерального уповноваженого імперського міністерства у справах окупованих східних областей… Щоб обгрунтувати своє клопотання перед міністром, було також додано, що підлітки не являють собою істотного зміцнення воєнної сили, але важливим є зменшення біологічної сили слов'янства на тривалий час; такої думки дотримувався не лише рейхсфюрер СС, а й сам фюрер. Зрештою Розенберг дав згоду на проведення цього заходу. У зв'язку з цим слід сказати: тут йшлося про таке коло питань, які по адміністративній лінії не були підпорядковані Розенбергу. Він не хотів знищувати чужий народ, навіть незважаючи на обгрунтування, що це необхідно для біологічного послаблення росіян.
Ой, який же мерзотник цей адвокат, подумав Штірліц. Як тільки люди в залі терплять його слова?! Як судді дозволяють говорити те блюзнірське, якому він надає форми юридичного доказу?! Стривай, сам собі заперечив він, так ти докотишся чорт знає до чого. Жорстокістю не доб'єшся добра. Ми не маємо права повторювати гітлерівців, які не дозволяли своїм противникам говорити те, що ті думали. Демократія припускає право на висловлювання. Навіть якщо це фашизм? — спитав себе Штірліц. Та хіба це демократія, коли вона дозволяє вільно протягувати ідею Гітлера. Тоді це пародія на демократію. Або ж зрада демократії. Як можна захищати фашистського бузувіра, доводячи, що «необхідність біологічного послаблення противника» не передбачала «знищення чужого народу». А що ж вона тоді передбачала?! Посилення його, чи що?!
— … На противагу твердженню обвинувачення, — монотонно говорив адвокат, — Розенберг ні в якому разі не був натхненником переслідувань євреїв, як і взагалі не був керівником і творцем політики, котру проводила партія і Німецька імперія.
Розенберг, звичайно, був переконаним антисемітом, він висловив свої переконання і принципи в творах і промовах. Але антисемітизм не був на першому плані його діяльності… Обвинувачення цитувало ось яке висловлювання Розенберга як програмне: «Єврейське питання після усунення євреїв з усіх громадських постів остаточно розв'яжеться, коли буде створено гетто…» Але Розенберг не брав участі в бойкоті євреїв 1933 року, його не залучали до розробки антиєврейських законів: позбавлення громадянства, заборона одружуватися, позбавлення виборчих прав, звільнення з усіх важливих постів та з установ. Він також не брав участі в заходах проти євреїв у тридцять восьмому році, в руйнуванні синагог і в антисемітських демонстраціях. Він не був закулісним керівником, який підбурював людей на такі дії або наказував їм виконувати їх…
Авжеж, бідолашний рейхсміністр не знав, що всіх євреїв виселили з міст, зігнали в гетто і звідтіля погнали до печей Освенціму, подумав Штірліц. Він вимагав знищили їх як ідейну «силу», але він не хотів їх спалювати, «добрий доктор» Розенберг. Так, звичайно, він був переконаним антисемітом, але ж це позиція, кожна людина має право на позицію, інакше це порушення права людини на свобод ду виявлення власного «я», не треба змішувати ідею антисемітизму з практикою геноциду, яку «тайкома» від нього проводили Гітлер і Гейдріх, отакі собі шибеники, обдурювали своїх найближчих товаришів по партії.