Пробач, що довго не відповідав тобі, дуже закрутився на новому місці. Спочатку треба було розібратися що до чого, спасибі «Дикому Віллу» за його мудрі уроки: «Спершу зрозумій, хто хропе в сусідньому домі, а вже потім думай, чи варто бити вікна в його спальні».
Ну й країна, цей Голлівуд, скажу тобі! Про те, що тут відбувається, ще напишуть книжки і знімуть дивовижні фільми, запевняю тебе.
Отже, все по порядку: спочатку я повинен був познайомитися з усіма тими, кого я консультуватиму, а для цього прочитати принаймні сорок сценаріїв про війну, розвідку, любов, дипломатію, про афери, подвиги й зраду. Або я нічого не тямлю, або все, що я прочитав, — справжнісінька мура. Сюжети поверхові, створені за тими рецептами, які придумали ще в тридцятих роках, характери штамповані, як годинники, що випускають для дітей, — жодного камінчика, тільки циліндр, працюють три місяці, потім можна викидати на смітник, ремонту не піддаються.
Я сказав про це директорові сценарної студії Спенсеру; він уважно вислухав мене й відповів: «Спарк, я вас розумію, але зрозумійте і ви нас. Ми працюємо на аудиторію, яка налічує десятки мільйонів. Люди дивляться кіно після роботи. Вони стомилися. Вони намахалися руками біля своїх верстатів та стойок барів, вони набігалися по канцеляріях і перенервувалися, чекаючи вечірніх випусків газет, не знаючи, що сталося з їхнім доларом, летить він униз чи повзе вгору. Тому в кіно вони приходять не думати про нове, а спокійно собі розчулитися тим, до чого звикли. Ми втратимо аудиторію, якщо покажемо їй свою інтелектуальну перевагу. Як відомо, ніхто не любить тих, хто розумніший за тебе, самостійніший у мисленні, а тому — талановитіший. У кіно хочуть бачити таких людей, яким може стати кожен глядач. Ясно? Ви — чесна й хоробра людина, але не треба сушити собі голову завчасно. Це вам не ВСС, у світі кіно перекушують вени зубами, як тільки відчувають у людині противника».
Ти ж розумієш, що вени мені дорогі, я боюсь, коли їх перекушують, тому я зачаївся і став оглядатись, прислуховуючись до того, про що говорять ті, хто мене оточує.
І ось тоді в мене піднялося волосся дибом. Я ніколи не думав, що в нашій Америці, та не десь там, а в столиці Талантів, ворушиться й набирає сили така чорна й дрімуча зграя мракобісів.
Хай живуть заповіти Даллеса: «Розчиняйтеся, підігруйте, слухайте, говоріть, багатозначно посміхайтесь, запам'ятовуйте не тільки слова, а й паузи, не тільки репліки, а й реакцію на них, стикайте різні думки, провокуйте суперечку — лише це вам дасть можливість збагнути ту картину, яка наближається до істини».
Я почав розчинятися й провокувати суперечки. Краще б я цього не робив, слово честі!
З'ясувалося, що тут, як, на жаль, і скрізь, відбувається те ж саме, типове: талановита людина сидить у своєму домі й пише чесний сценарій, який купують, але не ставлять; талановитий режисер знімав фільм, але йому не роблять потрібного прокату, — зате бездарні горлохвати, користуючись громадською пасивністю талановитих, лізуть по адміністративних щаблинах угору. Адже не Чаплін, не Богарт, не Тресі, не Трейсі стали президентом акторської гільдії, а нікому не відомий Рейган, який добре стрибає в сідло і вміє плакати скупою сльозою справжнього американця над тілом друга, вбитого в перестрілці з індійцями. Не Хе-мінгуей, не Сінклер, не Брехт чи Ремарк визначають обличчя драматургії, а легіон бездар, що ліплять сценарії, як піццу. Брехту й Ремарку взагалі тут ваяшо: в акторській Гільдії прямо говорять, що ці чужі не мають права писати для американського глядача, вони не розуміють нашого характеру, нехай пишуть для єврейських театрів чи, зрештою, для німців; американці мають свої традиції, в які не можна пускати іноземців, це роз'їдає національну культуру, як іржа.
Я не стримався, заперечив: «Сервантес, Гете й Данте не працювали в Голлівуді! Толстой і Достоєвський з Чеховим народилися не в штаті Огайо! Золя, Мопассан і Франс не торгували соками в Бронксі!» Мені відповіли, що я перекручую факти. Це не стосується класики, спасибі їй, ми на ній учимося, але зараз настав час відроджувати наші традиції, а це можуть зробити американці, тільки американці й ніхто, крім американців. Я тоді спитав, кого треба вважати справжнім «американцем»? Чи можна віднести до американців Армстронга, Фіцджеральда або Робсона? Мені відповіли, що я шахрую, бо йдеться не про джаз, а про кіно й літературу. Тоді я спитав, як бути з Ренуаром і Ейзенштейном, Станіславським і Рейнгардтом? Суперечка припинилася, я справляв перемогу, все-таки темну некомпетентність можна душити знанням, ще не все втрачено. А через два дні я дізнався, що ті, з ким я сперечався, уже наводять довідки, росіянин я, єврей чи пуерторіканець, чи не було в моїх генеалогічних таблицях української чи німецької крові, і взагалі, чи я не член комуністичного гуртка. Отак-то. Воістину, коли бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Але ж ідеться не про одну людину, а про американців!