Я запропонував Коеллу — це нова зірка, прийшов у кіно з журналістики, хоч і не воював у Європі, але гітлеризм ненавидить, — зробити кінострічку про те, як націонал-соціалізм причесав німців, як він рубанком зняв кращий шар, розстрілявши й посадивши в табори найталановитіших, певні дріжджі нації, людей, здатних до самостійного, свідомого мислення.
«Хто це тут дивитиметься? — спитав Коелл. — Найголовніше для нас, щоб фільм сподобався тим, хто закінчив сім класів. Отже, треба показувати історію, як простачка, донька неписьменного шевця, стає зіркою естради. Це подивляться двадцять мільйонів, успіх і прибуток гарантовано! Або ж про те, як нашого хлопця закидають у тил до наці чи до японців, а він бере в полон цілу дивізію. До того ж він має ще принести в рюкзаку з десяток кілограмів платини, яку він викрав у Єви Браун, після того як вона віддалася йому на альпійській вершині з криком: «Адольф, прости мені, я цього не хотіла, він узяв мене насильно!» Хто дивитиметься фільм про те, як країна програла сама себе, віддавшись у руки банди? Тим паче нам, американцям, таке не загрожує, поки що, слава богу, кожен американець говорить те, що думає». Я хотів був сказати, що і в Німеччині люди говорили, що хотіли, але тільки пошепки, зате писати й знімати їм не дозволяли: думка завойовує масу зверху, а не навпаки, — в тому разі, звичайно, якщо мислячі одинаки відчувають її, тобто маси, настрій.
Я прийшов з цією ідеєю до Брехта; він тільки знизав плечима. «Знаєш, — сказав він мені, — я навчився відчувати, все життя мене цього вчили в Європі, будь проклята ця наука. Так от, я відчуваю, що й тут щось гряде. Не роки, а місяці після того, як кінчився Гітлер, а ти послухай, про що тут розмовляють? Полічи, скільки разів у тутешніх салонах традиціоналістів за один вечір вимовляють слово «чужий» (про Ейслера, Чапліна й про мене), теж саме — про дуже талановитого Дмитрука, а який же він чужий? Його дід — українець, а він не знає жодного слова по-українськи, пише свої твори класичною англійською… А яку інтонацію стали вкладати в слово «червоний»? Вже починають забувати про те, що зробили червоні для перемоги над Гітлером, забувають, Грегорі, не сперечайся, або роблять усе, щоб люди якнайшвидше це забули. А коли націю змушують забути правду, тоді її ждуть важкі часи, і насамперед ці труднощі впадуть на нас, на тих, хто не є чистий американець. Шлях до фашизму — це істеричні розмови про традиції справжніх арійців — з цього почався Гітлер».
Зараз я консультую (тобто переписую діалоги й ситуації) картину про наших розвідників, яких закидають на маленький острів біля Окінави. Я одразу згадав алюмінієвого диявола з державного департаменту, йому працювати б над цим фільмом, а не мені, він викинув би всю «романтизацію» розвідки, він пояснив би їм, як треба знімати правду про війну, куди вже нам з тобою, політикам, сидіть та не рипайтесь!
Єдина втіха: мої хлопчики бігають до океану, пляж недалеко від дому, напрочуд гарний. І ночі тут такі чудові, Пол, такі незвичайні! Ми сідаємо з Елізабет на подвір'ячку того будинку, де нам пощастило найняти три невеличкі кімнати (тут житло дорожче, ніж у столиці), п'ємо каву й слухаємо, як над нами літають якісь дивні птахи і перегукуються один з одним, сховавшись у стрілчастих кронах гігантських пальм, які — мабуть, через їхній ріст — здаються мені такими ж гонористими, як верблюди.
До речі, приїжджав Макайр, знайшов мене, приніс віскі, фрукти й печиво, просиділи півночі за розмовами. У нього все гаразд, працює в державному департаменті, передавав тобі вітання, хотів написати, а чи написав? Він ще спитав, чи не давав тобі Брехт п'єси «Вжити заходів» перед тим, як ти полетів до рейху в сорок другому. Я сказав, що не знаю про це. Він під враженням драматургії Брехта, я їх познайомив, Макайр був у захваті, ти ж знаєш, як він може захоплюватись. Правда, раніше він захоплювався бейсболом, але, мабуть, на старість усіх починає вабити до вічного, а що є більш вічним під сонцем, як думка?!
Я дуже довго роздумував над твоїм листом. Я ще не готовий до суперечки. А може, не до суперечки, а навпаки, до згоди. Спочатку мені здалося, що ти просто роздратований, і причина цього роздратування — твоє горе з Лайзою. Повторюю, забудь про неї. Чим швидше ти це зробиш, тим буде краще. Я знаю, що кажу. Але що більше я вчитувався в твої рядки, то більше розумів, що справа тут не в твоїй роздратованості, а в тому, що в тебе інше бачення, ти все ще в ділі, на відміну від мене.