— Розумію, — відповів той агент, який, видно, був старший за званням. — Отже, наші послуги вам більше не потрібні?
— Ні, дякую. Велике спасибі. Де зараз сеньйор Брунн?
— Об'єкт, що вас цікавить, зараз у музеї.
— Ясно. А як він провів день? Нічого тривожного? Він досить багато п'є, ось у чому річ… Не бешкетував часом?. Ви ж знаєте, ми буйні, коли нап'ємося…
— Він взагалі нічого не пив, — відповів старший і замовк, мабуть, мав вказівку чекати запитань.
Чудово, сеньйори, я безмежно вам вдячний… Тільки от чи не пішов він з музею, поки я тут пив з вами воду?
— Нас повідомлять. Музей далеко?
— За рогом, три квартали.
А якщо він уже піде, коли я туди під'їду?
— Вас попередять біля входу. Дякую, сеньйори, до зустрічі…
У музеї Брунна, звичайно, вже не було; вродлива рудоволоса дівчина покликала Роумена (Пол зразу подумав, що вона пофарбувала волосся, але потім зрозумів, що воно таки справжнє, дівчина з Астурії, там у горах зустрічаються руді, дуже схожі на римлянок, тільки в тих немовби виточені, аристократичні, трошки хижі носи, а в цієї був кирпатенький, селянський, милий його серцю; чимось схожа на Пат, молодшу дочку їхнього сусіда по фермі).
— Куди він пішов, — спитав Пол тихо, хоч жодної людини не було в мертвотно-холодному холі музею, тільки старий касир куняв у своєму закутку, раз у раз роняючи голову на груди, як поганий диригент, котрий хоче взяти аудиторію не вмінням, а позою; проте чуба з лоба не відкидав, був лисий.
— Вас просять заїхати на Сан-Пердо, двадцять три, — відповіла дівчина.
— Якого чорта? — не стримався Пол. — Мені сказали, що ви знаєте, куди пішов той чоловік, який мені потрібен.
— Там знають, куди він подався, — відповіла дівчина і, обернувшись, пішла собі. Пол зрозумів, що розмовляти з нею марно, не скаже ні слова, шістка.
Він чортихнувся, підійшов до касира, спитав, як знайти кальє Сан-Педро, вислухав двадцять пустих і непотрібних слів про те, що всі у місті знають цю вулицю, як же можна не знати цю прекрасну тінисту вулицю, на якій живуть найповажніші сеньйори, вона ж зовсім поряд, треба поїхати прямо, потім повернути на кальє Алехандро-де-ла-Пенья, а далі біля ресторану «Лас пачолас» звернути ліворуч, перетнути авеніду де Мадрід, а там третій провулок ліворуч, лише самі особняки в парках.
Пол приїхав на цю вулицю, але вона виявилася не Сан-Педро, а Сан-Педро-Мартір.
Він угамував у собі бажання повернутися в музей, витягти старого з-за скла і примусити бігти поперед машини через місто, підштовхуючи його своїм бампером.
Біля одного з особняків він побачив жінку, що вибирала пошту з великої скриньки, принаймні десяток газет, кілограмів п'ять паперу, і все порожньо, жодної інформації; фашизм — це повна відсутність інформації, тобто правди; всі брешуть один одному, добре знаючи, що брешуть, і все-таки навіть Автори цієї брехні шукають між рядками цієї спритно сконструйованої нісенітниці бодай дещицю правди, от парадокс, га?! Ні, не парадокс, заперечив собі Пол, фашизм — це відсутність гарантій для будь-кого; не сподобається Франко, як на нього подивився якийсь міністр чи генерал, от і немає голубчика, авіакатастрофа, відставка або заслання кудись якнайдалі.
— Пробачте, ви не допоможете мені знайти кальє Сан-Педро? — трохи пригальмувавши, спитав Роумен.
— Та це зовсім в іншому кінці міста, — озвалася жінка. — По-моєму, десь на півдні…
— По-вашому чи точно? — роздратовано спитав Пол. — Я кажу: Сан-Педро… Що, таких вулиць багато в місті?
Жінка всміхнулася, і Пол помітив, що її чарівне зеленооке обличчя всіяне веснянками, хоч надворі жовтень, весна давним-давно скінчилася.
— Більшість наших вулиць названо на честь «сан» чи «санта», — вона все ще всміхалася. — Нічого не вдієш, ми більші католики, ніж папа римський.
— Невже, — усміхнувся Пол і подумав, якби він лишився тут з нею, поговорив, потім запросив її на вечерю, а потім повів би кудись потанцювати, могло статися чудо, могло виявитися, що вона саме та людина, яку він шукає усі ті роки, як повернувся з гітлерівського полону, дивом перепливши на рибальському човнику затоку, й опинився у Швеції, прилетів звідти додому, не подзвонив Лайзі з аеропорту — хотів зробити сюрприз, ну й зробив — підняв з ліжка нежданим дзвінком у двері, а на його маленькій подушечці лежав мулат у жовтій, найтоншого шовку туніці.
Але я не розмовлятиму з нею, зрозумів Роумен, я схожий на запряженого коня, весь націлений на діло, воно стало моїм єством, я боюсь од нього відірватися, бо нікому тепер не вірю, я й сам собі перестаю вірити, а коли в ділі, голова зайнята ним одним, дуже надійно, ніяких емоцій, злість і устремління, нічого більше.