— А так. Який сьогодні день? Отож-то воно. Не людина для суботи, а субота для людини. Чи я мушу відмічатися перед тим, як захочу вийти з квартири?
— Дзвонити повинні.
— Чому? Не повинен. Ми про це не домовлялись.
— Брунн, якщо ви не скажете, чого сюди приїхали, я передам вас тутешній поліції.
— Вони люблять нас. Мені нічого не буде.
— Це так, вони вас люблять. Але вони, як і ми, не люблять тих, хто краде гроші, котрі належать фірмі. Тим паче такій міцній, як ІТТ. Ерл Джекобс пов'язаний з іспанцями, за крадіжку вас зашлють на каторгу.
Штірліц закурив, зітхнув, ляснув пальцями; куди йому до іспанців, у тих це від народження; ляскання не вийшло, шепіт якийсь, а не ляскання; тоді він повільно обернувся до стойки, боячись, що біль прониже все тіло, й попросив:
— Дві кави, будь ласка.
— Я не маю часу розпивати з вами каву, — сказав Роумен. — Або ви відповісте на моє запитання, або я зв'яжусь з поліцією, там чекають на мій дзвінок.
— Я відповім вам… Не зліться. Випийте кави, добряче поспішали, звичайно. А дорога погана, треба розслабитись… Зараз підемо туди, куди я хотів піти сам-один. Я любитиму ланку, а ви посидите в сусідній кімнаті… Тільки вона нестримна в емоціях, розбурхає вас, краще зразу прихопіть когось.
— Годі вам клеїти дурня! — Роумен розлютився по-справжньому.
— Послухайте, Пол, я тут працював… Розумієте? В тридцять сьомому, І наймав квартиру в домі жінки, до якої вирішив приїхати в гості… Ви ж знаєте, що нам при Гітлері Заборонялося спати з іноземками…
— Вашому рівню не заборонялось.
— Я тут був ще не на тому рівні, якому дозволялось. Я тоді був штурмбанфюрер, шавка… Та й потім, коли нацизм пре вперед — усім усе забороняють, і ці заборони всі приймають добровільно, навіть з радістю; починають дозволяти, лише коли все розсипається…
— Ходімо. Я імпотент. Приємно послухати, як нацист ричить з місцевою фалангісткою, зоосад у Бургосі.
Штірліц допив каву, поклав на стіл долар, офіціант, який, здавалося, не звертав на нього уваги, кинувся шулікою, змахнув зелененьку й зник на кухні.
Іншого виходу в мене немає, зрозумів Штірліц. Слава богу, що я згадав про Клаудію, невже вона ще тут? А куди вона дінеться? Іспанки люблять свій дім, вона нікуди не могла звідси поїхати. А скільки ж їй зараз років? Вона молодша за мене на п'ять, отже, їй сорок один. Теж не подарунок; єдине, чого я зовсім не вмію робити, то це прикидатися закоханим, це справді страшенний злочин, жінки слабші за нас і влюбливіші, це все одно, що обдурювати дитину… Але вона любила мене, чоловіки краще відчувають, як ставляться до них жінки, ніж вони самі, вони живуть у придуманому світі, фантазерки, нам і це снились такі фантазії, які живуть у них, кожна подібна до Жюль Верна, що не встиг себе реалізувати; хлопчики ніколи не грають у свою війну з такою вигадливістю, як дівчатка в ляльок і в дочки-матері.
Він підвівся, стомлено думаючи про те, як Роумен міг його вичислити; зробив висновок, що тутешня служба почала контактувати з американцями; ще один удар по його надії на дружбу переможців; шкода; бідолашна кулька, нещасні люди, котрі живуть на ній; якась приреченість тяжіє над ними, фатум…
— У вас машина близько? — спитав Штірліц.
— Звичайно.
— А втім, тут недалеко. Підемо пішки?
— Як хочете, — відповів Роумен. — Я ж здоровий, це ви каліка.
Вони йшли мовчки, Штірліц знову трохи накульгував, біль у попереку дужчав; будь він проклятий; усе в нашому житті визначає якась одна мить; я прекрасно себе почував, не було ніякого болю, мені здавалося, що я молодий до тієї хвилини, поки не покликав мене цей хлопцюга; лише одна мить, і все перемінилося.
… Він увійшов у холодний мармуровий під'їзд перший і, натиснувши на мідний сосок дзвоника, миттю збагнув, яку непоправну помилку зробив: Клаудія знала його як Штірліца, а не як Брунна чи Бользена…
А ці про Штірліца, мабуть, ще не знають, подумав він, і чим довше вони не знатимуть про це, тим імовірніший шанс повернутися додому; я мушу зробити все, щоб вона не встигла назвати мене так, як завжди називала — «Естіліц». Я повинен — в ту хвилину, поки вона йтиме до дверей, — придумати, що треба зробити, аби тільки не дати їй змоги вимовити це слово.
ВИТЯГИ З ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-ІІ
(квітень сорок шостого)
Запитання. — Поясніть, яка була мета вашого візиту в Мадрід та Лісабон влітку сорокового року.
Відповідь. — Ви маєте на увазі липень сорокового року? Запитання. — Так.