Відповідь. — Я був змушений виконати наказ рейхсміністра Ріббентропа…
Запитання. — У чому він полягав?
Відповідь. — Це був абсолютно божевільний наказ… Подзвонив Ріббентроп і глузливим тоном — це було властиво йому та Герінгу — спитав, чи я маю час приїхати до нього негайно. Я відповів, що, звичайно, маю, але спитав, що буде предметом бесіди, аби я встиг підготувати потрібні матеріали. «Це не тема для телефонної розмови», — відповів Ріббентроп і поклав трубку. Оскільки мій безпосередній шеф Гейдріх був ревнивий, як жінка, і всі мої контакти з близьким оточенням фюрера сприймав як особисту образу, я не міг не сказати йому про цей дзвінок, все одно він дізнався б про нього в кінці тижня, коли спеціальна служ-. ба доповідала йому про всі телефонні розмови керівників рейху; заборонялося підслухувати тільки одного фюрера, але ж нічого не було сказано про всіх інших, та все одно телефонні розмови Гітлера з Герінгом, Ріббентропом, Геббельсом, Розенбергом, Кейтелем клали на стіл Гейдріха, і лише він визначав, про що доповідати Гіммлерові, а про що замовчати… Гейдріх вислухав мій рапорт, сказав: «Джентльмен, мабуть, не хоче консультувати зі мною свої проекти, що ж, це свідчить про те, що пан рейхсміністр став старим ідіотом. Їдьте, Шелленберг, і передайте йому мою щиру повагу…»
Майже завжди Ріббентроп не пропонував мені сідати, коли я бував у нього за дорученням Гіммлера, але цього разу він вийшов мені назустріч, запросив сісти біля кофейного столика, сам сів навпроти мене й спитав, чи правильні чутки про те, що в мене чудові зв'язки з секретними службами в Іспанії та Португалії. Я відповів, що мої зв'язки там справді надійні… Тоді він спитав, якою мірою вони надійні. Я сказав, що зв'язки розвідників мають особливий характер, питання надійності відходить на другий план, головною стає проблема взаємної вигоди й загальної доцільності. Ріббентроп досить довго обдумував мою відповідь, він з породи людей, які туго мізкують, потім нарешті спитав, чи добре я знайомий з герцогом Віндзорським. «Вас Же познайомили з ним на тому вечорі, який ми влаштували на його честь?» Я відповів, що мене не запросили на той прийом, але, звичайно, я чув про нього. Ріббентроп спитав, чи усвідомлюю я, якого саме рівня другом рейху є цей член британської королівської сім'ї. Я відповів, що можу про це здогадуватись.
«Які у вас є про нього матеріали?» — спитав Ріббентроп. Я сказав, що мені зараз важко відповісти, бо не мав можливості затребувати архіви. Тоді він попросив мене висловити свою особисту думку про герцога Віндзорського. Я зробив це, і Ріббен…
Запитання. — Розкажіть, що ви говорили Ріббентропу з приводу його високості герцога Віндзорського.
Відповідь. — Я сказав, що справа герцога Віндзорського свідчить про чудові традиції Англії, яка обстоює різні думки про одне й те саме питання, підкресливши, що позиція уряду його величності, перебуваючи в стані війни з рейхом, не є безкомпромісна; Даунінг-стріт ще й досі сподівається, що королівська сім'я сама вирішить свої внутрішні проблеми. Ріббентропа моя відповідь, звичайно, збентежила. Він сказав, що я не зовсім розуміюся на питаннях зовнішньої політики. Він сказав також, що я «не усвідомив головного: герцог Віндзорський — це взірець найпрекраснішого, дуже нам близького, найбільш правого політика серед усіх, хто живе на Острові. Саме ця його позиція страшенно розлючує правлячу Британією урядову кліку. Наше завдання полягає в тому, щоб гідно й шанобливо використати цього відданого друга рейху в наших інтересах».
Запитання. — У чиїх саме?
Відповідь. — В інтересах рейху і тих сил у Британії, які виступають за союз і дружбу з Гітлером… А всі ці питання «про традиції й терпимість кабінету Черчілля, — сказав на закінчення Ріббентроп, — мають вторинний характер і не причетні до суті проблеми». Я спробував заперечити в тому розумінні, що не можна приймати рішення, пов'язане з країною, не звертаючи уваги на її традиції, називаючи їх «вторинним питанням». Ріббентроп перепинив мене: «Фюрер і я прийняли рішення про герцога Віндзорського ще в тридцять шостому році. У нас є для цього підстави, щоб прийняти рішення, яке не підлягає обговоренню. Мені відомо, що кожен крок герцога контролює британська секретна служба. Але мені також відомо, що герцог, якого примусово призначили намісником на Бермуди, все ще лишається другом рейху. Більше того, в мене є достовірна інформація, що він висловив бажання оселитися в нейтральній країні і звідти вживати заходів, спрямованих на досягнення миру між Берліном та Лондоном. Фюрер вважає реалізацію такої можливості — один із членів британської королівської сім'ї відкрито стає на бік рейху — надзвичайно важливою. Тому вам доручається — з вашою західною зовнішністю, невимушеною поведінкою й знанням мов — відправитися на Піренейський півострів і зробити все, щоб вивезти герцога з Португалії. П'ятдесят мільйонів франків уже депоновано в Цюріху на ім'я його високості. Ви повинні вивезти його у будь-який спосіб, навіть застосувавши силу. Якщо ж він виявить вагання, вам дається повна свобода рук. Але прй цьому ви відповідаєте головою за безпеку герцога Віндзорського і за стан його здоров'я. Мені відомо, що найближчим часом його запросить один з іспанських аристократів приїхати на полювання. Вчора я обговорював цю проблему з фюрером, і ми вирішили, що саме в час полювання ви й маєте вивезти герцога до Швейцарії. Ви, звичайно, готові виконати це завдання?» Я навіть сторопів від такої Постановки питання, але все-таки звернувся до Ріббентропа з проханням дозволити мені з'ясувати в нього ряд конче потрібних для роботи моментів. Він дозволив, і я спитав його: «Ви говорили про симпатії герцога до Німеччини… Ви мали на увазі німецьку культуру, стиль життя, взагалі німецький народ чи ви вже включили сюди й симпатію герцога до нинішньої форми правління в рейху?» Ріббентроп хотів був щось відповісти, та раптом на його обличчі промайнула тінь переляку — як-не-як я приїхав з того дому, де всім заправляв Гіммлер, — і він відрубав: «Коли ми говоримо про сьогоднішню Німеччину, ми говоримо про ту Німеччину, яку й ви як німець представляєте у світі». — «Але від кого до вас надійшла інформація про симпатії герцога до рейху?» Ріббентроп відповів, відомості надійшли з Мадріда від цілком надійних людей, що займають досить високі пости1 у франкістській ієрархії. «Усі деталі обговорите з моїм послом у Мадріді. Та інформація, яка відома фюреру й мені, залишиться нашою з ним інформацією, з нею ніхто не може ознайомитись, крім нас». — «Чи немає тут якогось протиріччя, — мовив я. — Ви говорите про симпатії до нас герцога і водночас даєте мені свободу рук для його викрадення». Ріббентроп поморщився! «Фюрер дозволяє вам застосовувати силу не проти герцога, а проти британської секретної служби, яка тримає його під постійним і невсипущим наглядом. Коли я сказав про застосування сили, йшлося про те, щоб допомогти йому перебороти психоз страху, який старанно організовує секретна служба Черчілля. Ви повинні допомогти герцогові подолати бар'єр страху, лише в цьому розумінні я говорив про свободу рук. Він буде вдячний вам, коли опиниться у Швейцарії і зможе їздити по світу без постійного нагляду поліцейських нишпорок. Це все, Шелленберг».