Моя відповідь, очевидно, сподобалась Товстому Енді.
— Слухай, Біль, не дурій, а сідай поруч і пий пиво, а то в тебе такий вигляд, наче ти тільки-но проковтнув депутата Сенату, спіймав на лассо Спінозу з його філософією, після чого написав перший акт опери для театру «Мільонок Піль-ІІаль» і, не дописавши її...
— Хм... хм...
— Він сказав, Біль?..
— Значить він, цей товстий Енді, знає мене?..
— Ну, да!
Безумовно, він знав мене, а я знав його, як Морґанів барбос знає свого хазяїна, а Морґан знає свого барбоса по інстинкту й зоровій тотожності їх обох.
Просто нам ударило в голову віски, і ми не пізнавали один одного.
Товстий Енді мав своїм головним фахом жахливе галопування по пампасах і преріях з лассо, довжиною з хмародряп Вандербільдта, товщиною — як дим манільської сигари з роту Товстого Енді в бурю.
На жаль, це лассо, як і всяке инше, можна було закинути лише на хвіст Конфуцієвої Нірвани, бо проклята конституція знищила геть чисто живину в преріях і поза преріями, як тільки може обчистити жулик вашу кешеню.
Звичайно, з цього треба тільки радіти, бо коли б Товстий Енді міг накинути на когось своє лассо, то я не йшов би в заклад, що святий Петро не одчинив би йому дверей до раю.
Що ж до мене, то я мав своїм фахом цвірінькання пельок і слухання симфонії свиней у свинобійнях дядька Сема в Чикаго.
На зріст Товстий Енді був з вітрину колоніяльного ковбасного магазину на Алясці.
Ми досить довго мовчали, поглядаючи один на одного, як двоє чечакосів, що знайшли перший поклад сланцю на Юконі і, зиркаючи під стіл, шукали особливих можливостей заанатомувати один одному живіт. А потім я запустив пляшкою у стелю «Дідусика Каррігана».
— Енді, — сказав я. — Товстий Енді, як діла?
— Що? — запитав він.
— Як діла-а! — сказав я йому тоном симфонічної оркестри, що грає Шопена без диригенту.
—Як діла? Є всякі діла! Наприклад: я можу зробити тобі трепанацію черепа з пляшкою пива в руках, зробити аналізу твоїх ребер, вирахувати, скільки зостанеться в тебе зубів, коли зробити мінус три-чотири зуби, і т. ин.
— То ж то воно й є, що коли б я знав, що їсть ковбасу в піст монопольно лише Франциск Асізський, а колеса вагонів потягу Нью-Джерсі-Нью-Йорк змазує Гендерсон, дістаючи три долари на день від почтамту, з премією в одну пляшку пива і запасний ліхтар під оком, то я б тебе й не питав про діла. Але через те, що ділов на світі стільки, скільки тараканів у булці «Дідусика Каррігана», а за це йому слід пустити в лисину кулю, то свої особисті діла знаєш тільки ти один та ота пташка з породи папуг, що, мабуть, зветься Товстий Енді чи щось на це подібне. Ти її добре знаєш, бо вона — во ім'я отця і сина і реального духа —поставлена до тебе на варту патером із Техасу підчас хрищення, щоб вічно нагадувати тобі й наїдливо, як соціял-угодовець, цвірінькати, що ти є аналіза пляшки лікеру та банки консервованого молока, і що пляшка коли завгодно може розбитися, хоча б об зад твоєї кобили, і розлетітись у прах. Цим прахом, у свою чергу, користувались би пекельні джентльмени замість зубного порошку, готуючися на баль до чортової матери в день іменин Санта-Клауса.
— Однак, ти дуже красномовний, —промовив товстий Енді. — Слово чести, що ти бувби найкращим оратором перед муміями династії фараона Аменомтеха II, коли б забажав, і мав би собі окремий номер без ванни й безплатний стіл на острові.* Однак, про що ж ти мене питав?
— Слухай. Енді! Коли б ти міг кожним своїм «що» знищити одного консерватора, то Кулідж* міг-би спокійно викреслити із свого виборчого списку Неваду, Каліфорнію, Юкатан і Техас. Разом з тим він міг би ліквідувати свої діла, надіти драні черевики, найняти кватирю за 4 долари на місяць, замовити один бутерброд і сісти писати вірші в стилі «модерн» до журналу «Сімпліціссімус». Я тебе питав, як твої діла! Розумієш?