Скрививши єхидну посмішку, оберкомісар подався до виходу. Тим часом, Ельвіра стримала Вістовича за рукав:
— Мій чоловік дуже хворий, пане комісаре, — сказала вона, — боюся, не витримає, якщо ту справу знову відновлять…
— Кого поховали тоді замість нього? — запитав Вістович.
— Якогось молодого волоцюгу. Той помер під нашими вікнами, от у Казимира й виник тоді такий план… Він у всьому розкаявся… Будь ласка, не тривожте минулого.
— Слідство завершено, — сухо відповів комісар. — На все добре, пані Сафронська.
Вийшовши з будинку, троє чоловіків якийсь час мовчки курили, уникаючи погляду один одного. Самковський спостерігав, як з Верхньої Личаківської вниз поволі їхав переповнений трамвай, своїм дзеленчанням розганяючи юрбу дітлахів і роззяв-перехожих, що пленталися посеред вулиці. Вістович розглядав квітучу вишню, що визирала з чийогось саду, спираючись на кам’яний мур. Комісар врешті викинув недопалок і вже збирався йти у бік Митної, коли ж до нього озвався Кронфельд:
— Я трохи погарячкував. Не тримайте на мене зла, Вістовичу.
— У жодному разі, пане оберкомісаре. Знаючи, що з вами зробить власне сумління, можу лише поспівчувати, — відповів той.
Не попрощавшись, вони з Самковським залишили його самого посеред хідника й спішним кроком подалися до Дирекції, щоб встигнути на післяобідню нараду в кабінеті Шехтеля.
Директор мав бадьорий вигляд, усміхався й приязно запропонував підлеглим пригоститися кавою з чималого дзбанка посеред столу. Поруч стояло кілька гарних філіжанок і цукорниця з корецької порцеляни. Шехтель полюбляв вишуканий посуд. Порцелянова мануфактура у волинському містечку Корець вже понад 60 років як занепала. Тому директор з особливим завзяттям скуповував їхні вироби всюди, де тільки міг.
— Хочу привітати вас із успішним завершенням слідства, панове, — урочисто звернувся він до підлеглих. — Маніяка вже спіймано, і тепер можна зітхнути з полегшенням.
— Прикро ваш розчаровувати, Herr Direktor, але справжнього маніяка не спіймано, — заперечив комісар.
— Як? А Брюкнер? Той самий, що привселюдно обіцяв убивати поліціянтів. Чи не так, пане Самковський?
— Пане директоре… — спробував сказати щось ад’юнкт, втім, Шехтель його не слухав.
— Ви вдвох зв’язали його, мов кабана, і притягнули у в’язницю! — з гордістю промовив директор. — Я вами пишаюся, чорт забирай! А щодо тих двох російських конфідентів, я маю на увазі Орлова і Грумма, то ними заопікується Evidenzbüro. А саме — полковник Редль, щойно одужає. Сьогодні мав з ним коротку телефонічну розмову, і він повідомив, що за тиждень-півтора його випишуть зі шпиталю…
Двері кабінету без стуку раптово прочинились, і всередину зайшов міністр фон Шпрегорф. Тепер комісар збагнув, чому Шехтель виставив на стіл свою колекційну порцеляну. Усі присутні підвелися.
— Вітаю вас, панове, — сказав міністр, знаком показуючи, що можна сісти.
Поліціянти привітались у відповідь.
— Бажаєте кави, пане міністре? — запопадливо мовив директор.
— Ні, дякую, — відмовився той. — Перейдімо одразу до справи.
— Як скажете.
Шехтель вирівнявся у кріслі й прибрав поважного вигляду.
— Пане міністре, — почав він, — радий звітувати, що львівська поліція завершила слідство у справі жорстокого маніяка, що досі тримав у страху наше місто…
Фон Шпрегорф здивовано глянув на Вістовича.
— Це правда, пане комісаре? — запитав він.
Вістович завагався з відповіддю, але, зловивши на собі вогненний погляд Шехтеля, відповів ствердно.
— А як же той майор, що виявився живим? — допитувався міністр.
— За стільки років він перетворився на хворого й майже немічного чоловіка, — сказав комісар, — тому, як з’ясувалося, немає жодних підстав його підозрювати.
— Крім того, наші поліціянти затримали двох російських агентів… — директор ніяк не хотів переривати свою доповідь.
Втім, фон Шпрегорф підвівся, і йому довелося замовкнути. Решта також посхоплювались зі своїх місць.
— Якщо справу завершено, то я сьогодні ж повертаюся до Відня, — повідомив він. — Мене тут більше нічого не тримає.
Діставши з кишені візитівку, простягнув її Вістовичу.
— Знайдіть мене коли-небудь у столиці, комісаре. Мої слова про вдячність не були порожнім звуком.