— Потім ви кинулися на постерункового Вільху, — продовжив ад’юнкт, — і жорстоко почали його душити. Та у вас наче демон вселився! Ледве вдалося заспокоїти…
Самковський якийсь час мовчки курив, аж доки цигарка не перетворилася на недопалок. Ад’юнкт загасив його і, оскільки Заремба також не озивався, підвівся з-за столу.
— Бачу, писати ви не збираєтеся, — промовив слідчий. — У такому разі ставлю вам «незадовільно» і прощаюсь.
— Чекайте, — понуро вимовив той.
Самковський подивився на нього з удаваною байдужістю.
— Ви щось сказали? — перепитав він.
— Нехай ці двоє вийдуть, — Заремба кивнув на капрала й постерункового. — Писати я нічого не буду, краще розповім, але тільки вам. Ніхто інший не повинен чути.
Шимон спохмурнів і запитально подивився на Самковського. Той кивнув, віддаючи наказ. За хвилину двоє поліціянтів лишили їх сам на сам.
— Що ж, слухаю, — дещо настороженим голосом сказав ад’юнкт, щойно двері за ними зачинилися.
— Дайте цигарку, — попросив Заремба.
Обличчя його вже стратило червону барву і тепер вид мало спокійний, як на початку допиту.
Самковський знову витягнув з кишені портсигар і, відкривши його, поклав на стіл. Поруч кинув сірники. В’язень жадібно встромив одну цигарку до рота, а дві інші запхнув за вухо.
— Ви не заперечуєте? — перепитав він.
Слідчий похитав головою. Спостерігав якусь мить, як той затягується димом і блаженно відкидається на спинку стільця. Потім забрав свій портсигар, закрив і сховав до кишені.
— Бачу, як ви прагнете вислужитися, — промовив раптом Заремба. — Для вас ця справа не менш важлива, аніж для мене. Чи не так, пане Самковський?
— Схоже, я дарма витрачаю час і куриво, — відповів той, рвучко повертаючись до дверей.
— Я допоможу спіймати Брюкнера, — зупинив його в’язень. — Він довіряє мені. Зрештою, ви самі чули в тій кнайпі, що ми розмовляли дружнім тоном.
— Чув, — кивнув Самковський.
— Тоді я напишу йому листа. Повідомлю, що зібрав для нього певну суму грошей, але хотів би передати особисто. З рук в руки.
— Отже, в нього є адреса.
— Не адреса, пане Самковський, а так звана «поштова скринька». Місце, де ми залишаємо один одному листи…
Заремба відвів очі, ковзнув поглядом по брудних стінах, а тоді знову глянув на поліціянта.
— Коли Берл з’явиться на зустріч, схопите його, — додав він сухим здавленим голосом. — Мене ж натомість відпустите і, що найважливіше, знищите мою справу… Все, що є на мене в архіві.
Не кажучи ні слова у відповідь, Самковський підвівся, підійшов до дверей і постукав, даючи знати вартовим, що допит закінчено.
Близько сьомої вечора поліційний архіваріус приніс йому до кабінету папку з написом «Справа № 364 від 1894 року». Ад’юнкт розписався про отримання й зобов’язання повернути документи не пізніше, ніж за добу. Службовець архіву забрав розписку й полегшено зітхнув. Його зміна закінчилася, і подумки, очевидно, він уже вибудовував плани на вечір.
Самковський же нікуди не збирався. Відчував, як докучає голод, але вирішив залити в порожній шлунок порцію кави. Їсти на якийсь час перехочеться, і можна буде спокійно попрацювати.
«Справа № 364» стосувалася арешту двох підривників-убивць: Карела Грумма і Берла Брюкнера. Слідство провадив комісар другого класу Адам Вістович за поміччю військово-поліційної служби, яка, зі свого боку, запросила в армії дві роти піхотинців. Обох злочинців було взято на гарячому просто в центрі Львова під час спроби пограбування Галицької Ощадної Каси. Кількох їхніх спільників було вбито. Двом вдалося втекти. Поранено поліційного фельдфебеля і одного солдата.
Організатором цього та ряду інших злочинів указувався Карел Грумм. Виходець із Богемії, інженер. Людина чималої фізичної сили й розуму. Брюкнер був помічником. Хитрим, жорстоким і цілковито йому відданим. Зазначалося, що народився й мешкав цей суб’єкт у Львові, на Замарстинові. Батьки рано померли, будинок згорів, коли той служив у війську. Більше жодних притомних даних про нього Самковський не знайшов.
Остання сторінка справи містила в собі невелике досьє про Альберта Зарембу. Лікаря за освітою й симпатика лівих радикальних рухів…
Самковський скривив посмішку. От звідки, виявляється, його псевдоінтеліґентність і знання латини. За прикладом російських революціонерів Альберт вважав, що здобуття коштів через експропріацію для блага справи — спосіб допустимий і необхідний. Це й привело його в спілку зі злочинцями. За допомогу в пограбуваннях ті обіцяли йому частку. Так принаймні стверджували затримані, але на суді причетність лікаря довести не вдалося.